Розвиток зв’язного мовлення дошкільнят | Курсовые | Педагогика | Каталог работ
Дипломы, курсовые, рефераты в Киеве
Главная » Каталог бесплатных работ » Педагогика » Курсовые

Розвиток зв’язного мовлення дошкільнят
[ Скачать с сервера (21.6Kb) ] - Язык работы: украинский13.03.2011, 12:50
Курсова робота
на тему:
Розвиток зв’язного мовлення дошкільнят


ПЛАН
1. Вступ
2. Розвиток зв’язного мовлення дітей – головне завдання дошкільного закладу.
3. Діалогічне мовлення.
4. Проведення бесід із дітьми.
5. Монологічне мовлення.
6. Розповіді за картиною.
7. Переказ літературних творів.


ВСТУП
Однією з невід’ємних складових навчально-виховного процесу в дитячому дошкільному закладі є навчання дітей мовлення. Не треба нікому довго пояснювати, яким важливим для людини є дар слова. Слово відтворює світ всередині самої людини. І дуже важливо допомогти дитині якомога успішніше оволодіти цим даром. Щоб дитина прийшла до школи з добре розвиненим мовленням, треба з нею якомога частіше грати в те, що сприяє розвитку мовлення, мислення. фантазії.


1. РОЗВИТОК ЗВ'ЯЗНОГО МОВЛЕННЯ ДІТЕЙ - ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ ДОШКІЛЬНОГО ЗАКЛАДУ
Завдання розвитку зв'язного мовлення посідають центральне місце в загальній системі роботи з розвитку мовлення в дошкільному освіт¬ньому закладі. Навчання зв'язному мовленню одночасно є і метою, і засобом практичного опанування мовою. Воно має надзвичайне зна¬чення для розвитку інтелекту та самосвідомості дитини, позитивно впливає на формування її важливих особистісних якостей таких, як комунікабельність, доброзичливість, ініціативність, креативність, компетентність. За допомогою добре розвиненого зв'язного мовлення дитина навчається чітко та ясно мислити, легко встановлює контакт із оточуючими, ініціює власні ідеї, бере участь у різних видах дитячої творчості.
В опануванні мовленням дитина йде від частини до цілого: від слова до зчеплення двох-трьох слів, далі до простої фрази, а пізніше — до складних речень. Наслідком стає зв'язне мовлення, що складається з низки розгорнутих речень. Зв'язним називають таке мовлення, яке може бути зрозумілим на основі його власного предметного змісту.
Сучасна лінгвістика та лінгводидактика розглядають поняття зв'язного мовлення у двох аспектах — як процес створення зв'язного висловлювання та як продукт мовлення (текст чи дискурс). Зв'язне мовлення визначається як єдине смислове та структурне ціле, що складається з тематично та логічно пов'язаних між собою відрізків і відбиває всі суттєві сторони свого предметного змісту (А.М.Богуш, Л.С.Виготський, М.І.Жинкін, І.О.Зимня, О.О.Леонтьев). У створенні зв'язного мовленнєвого продукту науковці виокремлюють діяльнісний та особистісний компоненти. Перший — пов'язується з процесами на¬родження і сприймання повідомлення, регуляції та контролю власної мовленнєвої діяльності. Другий — з тим, що в мовленні особа виявляє свою індивідуальність — характер, темперамент, рівень загальної культури.
Наслідком зв'язного мовлення є текст — словесно виражений продукт мовленнєво-розумової діяльності людини, якому властива завершеність, структурна цілісність, визначена цілеспрямованість та прагматична настанова (Н.О.Головань, Л.О.Варзацька, В.Я.Мельничайко, М.І.Пентилюк).
Ураховуючи, що діти дошкільного віку оволодівають лише усним мовленням (елементи писемного воно здобувають тільки, коли свідомо, довільно надиктовують дорослому певний зміст, дбаючи про його від¬повідне оформлення), лінгводидакти з недавнього часу послуговуються терміном «дискурс», який характеризує продукт саме усного мовлення. Науковці визначають дискурс як зв'язний текст у поєднанні з екстра¬лінгвістичними (прагматичними, соціокультурними, психологічними тощо) чинниками, тобто текст, узятий у процесуальному контексті.

2. ДІАЛОГІЧНЕ МОВЛЕННЯ
У лінгвістиці існують терміни, пов'язані із взаємодією, стосунками людей між собою за допомогою мовлення — спілкування або комуні¬кація, діалогічне мовлення. Якщо спілкування як контакт між людьми, що забезпечує соціальну перцепцію, інтерактивний, інформаційний, афективно-оцінний обмін, може відбуватися на вербальному та невер¬бальному рівнях, то, застосовуючи термін «діалогічне мовлення», ми, насамперед, маємо на увазі певну форму мовлення. Оскільки розвитку комунікативної діяльності в дошкільному віці присвячено окремий роз¬діл підручника, зупинимося на організації навчання дітей діалогічному мовленню на різних етапах дошкільного дитинства.
Як уже зазначали, діалог — це форма мовної комунікації, учасники якої обмінюються репліками-висловлюваннями, по суті, є чергуванням слухання та промовляння здебільшого невеличких, неповних речень простої будови, якими обмінюються співрозмовники. Враховуючи, що діалогічне мовлення оточує дитину з перших хвилин життя і визнаючи його значення в розвитку особистості, педагоги й батьки прагнуть до формування діамонологічної компетентності.
Базовий компонент дошкільної освіти так визначає зміст діалогічної компетенції: «Дитина вільно, невимушено вступає в розмову з дітьми, дорослими (як знайомими, так і незнайомими), підтримує запропонова¬ний діалог відповідно до теми, не втручається в розмову інших. Будує запропонований діалог відповідно до ситуації, відповідає на запитання, звернені до дитини, за змістом картини, художніх творів. Виконує сло¬весні доручення, звітує про їх виконання». Отже, завданнями розвитку діалогічного мовлення в програмі А.М.Богуиі «Витоки мовленнєвого розвитку дітей дошкільного віку» передбачається:
а) учити дітей відповідати на запитання та звертатися до інших із запитаннями;
б) підтримувати розмову; продовжувати її відповідно до ситуації спілкування;
в) виявляти ініціативу в розмові з дорослими та дітьми;
г) будувати діалог на запропоновану тему.
До основних форм діалогічного мовлення, яких навчають дошкіль¬ників, належать розмова, бесіда та полілог.
Ключовим методом формування діалогічного мовлення в повсякденному спілкуванні й водночас універсальною формою мовленнєвого спілкування є розмова вихователя з дітьми (непідготовл2ний, імпровізований діалог). Розмова відрізняється від говоріння, промовляння певної інформації, адже передбачає активну участь дітей у ній на правах співрозмовників.
Вихователь упродовж дня постійно спілкується, організує розмову з дітьми з будь-якого приводу. Для виникнення розмови потрібна довірлива, спокійна атмосфера в групі, повага з боку дорослих до особистості кожної дитини, її інтересів, нахилів, настрою. Розмова має відбуватися в невимушеній, вільній, партнерській формі обміну репліками, запитан¬нями, поясненнями, вказівками, оцінками тощо. Тематика, тривалість, зміст розмови визначається ситуацією, педагогічними завданнями, бажанням дітей чи дорослих тощо. Розмови можуть бути колективними та індивідуальними. Якщо в молодшому віці коло розмов пов'язане з тим, що безпосередньо оточує дітей — іграшки, сім'я, вулиця, стосунки з товаришами, то поступово тематика розмов розширюється за рахунок нових знань, досвіду, що їх діти набувають у повсякденному житті, з різноманітних інформаційних засобів. У старшому дошкільному віці тематика розмов яскраво висвітлює інтереси та запити дітей: спорт чи фантастичні фільми, життя тварин або казкові сюжети.
Протягом дня виникає потреба в розмовах не тільки в педагога з дітьми, а й дітей між собою. У процесі спільної діяльності постійно постають завдання інструктажу, обговорення, узгодження, оцінки дій, висловлення свого ставлення. Незалежно від змісту діяльності виникає контакт між дітьми, вони обмінюються думками, задумами, домовля¬ються про послідовність дій, узгоджують свої дії з іншими учасниками, сперечаються, наполягають, прагнуть переконати, підкоряються тощо. Завдання дорослого — всебічно стимулювати, схвалювати, підтримувати ініціативу, активність дитини у спілкуванні, переконливо доводити за¬лежність її успіху в спільній діяльності, від уміння домовлятися, пере¬конувати, від володіння діалогічними вміннями. Величезний потенціал щодо спілкування, розвитку діалогічного мовлення має гра, яку О.В.Запорожець слушно назвав справжньою соціальною практикою дошкільника. У процесі гри діти водночас перебувають, по-перше, в ігрових стосунках, по-друге, у реальних, які передбачають зокрема й діалогічне спілкування. На жаль, науковці і практики зазначають, що за різних психологічних, педагогічних та соціальних причин останнім часом діти нерідко підмі¬няють ігрові змістові взаємини простим маніпулюванням іграшками, яке не вимагає змістового спілкування. Отже, завдання педагога — допо¬могти дітям встановити ігрову взаємодію, наповнити її цікавим для дітей змістом, спонукати до обміну репліками, тобто до діалогу.
Ефективним способом формування діалогічного мовлення, засвоєння правил мовленнєвого етикету є прийом словесних доручень. Доручення можуть спонукати дитину до спілкування з однолітками та дорослими, стосуватися будь-якої діяльності. Головне — допомогти дитині усвідо¬мити спосіб мовленнєвої дії.
Розвиткові діалогічного мовлення сприяє також прийом створення спеціальних мовленнєвих ситуацій. Вони спрямовані на розвиток уміння домовлятися, запитувати співрозмовника, дотримувати прави¬ла мовленнєвого етикету, виказувати співчуття, доводити свою точку зору. Для застосування цього прийому можна користуватися наочністю, наприклад, спеціально дібраними сюжетними картинками або серією картинок. Дитині пропонується програти віртуальний діалог між пер¬сонажами, зображеними на малюнку. Інший варіант — відтворення реальної ситуації, у якій дитині запропоновано зайняти певну позицію.

4. ПРОВЕДЕННЯ БЕСІД ІЗ ДІТЬМИ
У роботі з дошкільниками бесіда може використовуватися як спеці¬альний словесний метод навчання, який визначає зміст заняття з дітьми, специфічний вид заняття та як прийом, важлива частина будь-якого заняття, наприклад, вступна, пояснювальна, узагальнювальна бесіда, бесіда-супровід будь-якої діяльності тощо. Бесіда як метод навчання — складний вид заняття, адже вимагає зосередження на певній темі роз¬мови, передбачає достатній рівень знань про те, що обговорюватимуть. Отже, бесіда використовується в сукупності з іншими методами (розгляд картини, художнє читання, розповідь) і вимагає ретельної підготовки як від дітей, так і від вихователя.
На величезному значенні бесіди для інтелектуального, морального, духовного розвитку дітей наголошували корифеї вітчизняної педагогіки КД.Ушинський, Є.І.Тихеєва, С.Ф.Русова. Методику проведення бесід із дітьми вдосконалювали пізніше О.І.Радіна, Є.О.Фльоріна, А.М.Богуш, Е.П.Короткова, звертаючи увагу на актуалізацію не лише мовленнєвого аспекту, а й на потребу створення особливої духовно-естетичної атмос¬фери, яка забезпечує виховний вплив бесіди. Науковці стверджують, що цінність бесіди виявляється в систематизації, уточненні, упоряд¬куванні дитячих уявлень, збагаченні їхнього досвіду. У процесі бесіди діти навчаються логічно мислити, швидко пригадувати, аналізувати, порівнювати, висловлювати судження, робити умовисновки, форму¬лювати та обстоювати власні думки. Діалог, який виникає між дітьми та педагогом упродовж бесіди, сприяє формуванню вміння слухати та розуміти співрозмовника, зрозуміло відповідати, ясно висловлювати власні думки, терпляче ставитися до думки іншого, не відходити від теми обговорення, стримувати своє безпосереднє бажання висловитися, коли висловлює думку інша дитина — тобто відбувається виховання культури діалогу, спору. Сучасний методист В.І.Яшина зазначає, що мовленнєва діяльність дитини в процесі бесіди відрізняється від зви¬чайної розмови передусім внутрішнім програмуванням, плануванням свого висловлювання, більшою його довільністю. Активізується, уточ¬нюється та збагачується лексичний запас дітей.
Важливою є тематика бесід із дітьми, яка в різні часи була різною. Від спрощених тем, наближення до дитини тих явищ, про які йшлося наприкінці XIX ст. — до широкого спектра тем про суспільне життя, працю, техніку, природу, побут — у сучасній методиці. Вимоги щодо тематики бесід із дітьми можна коротко сформулювати так. Зміст бесід мають складати явища, знайомі дітям, але які потребують додаткових пояснень, міркування.
У дошкільній лінгводидактиці існують різні класифікації бесід на підставі основного засобу (картина, літературний твір), що використову¬ють на занятті; залежно від мети та методу (вступна, супроводжувальна, заключна, узагальнювальна бесіда); відповідно до змісту (пізнавальні та етичні бесіди).
Основною в дошкільному закладі є узагальнювальна бесіда, мета якої систематизація, узагальнення, уточнення та поширення знань і досвіду дітей з певної теми. Бесіда, як правило, відбувається у вигляді чергування запитань та відповідей. Логічна структура бесіди перед¬бачає три послідовні частини, кожна з яких має свою мету та способи реалізації — початок, основна частина та заключна, підсумкова.
На початку бесіди вихователь намагається зосередити увагу, активізувати мислення, викликати в уяві дітей живі, яскраві образи, пов'язані з темою бесіди, створити відповідний емоційний настрій, націлити малюків на обговорення певного кола питань. Почати бесіду можна по-різному: зі звернення до досвіду дітей, з розповіді педагога, з показу іграшки або предмета, проблемного запитання, загадки, вірша, що стосуються теми бесіди. Наприклад, бесіду на тему «Подарунок» можна розпочати із запитання, яке зосередить увагу дітей на значенні ключового слова «подарунок»: «Чули ви коли-небудь слово подарунок? У яких випадках? Як би ви пояснили людині з іншої планети, що таке подарунок? Чи будь-яка річ може стати подарунком, за яких умов?»
Основна частина бесіди може складатися з кількох логічно завер¬шених частин — розгляд картини, художнього читання, обговорення елементів продуктивної діяльності дітей, — кожна з яких має закін¬чуватися узагальненням педагога щодо основних позицій, думок, що були висловлені.
Вихователю треба бути дуже тактовним у сприйманні, оцінці ди¬тячих думок, висловлювань, щоб не принизити, не загасити бажання висловлювати думки, прагнення виявляти активність співрозмовника. Важливо навчитися не нав'язувати дітям власну думку, пам'ятаючи про величезну силу педагогічного авторитету, давати їм можливість само¬стійного вибору. Особливо це стосується ситуацій, у яких припустимі різноманітні варіанти відповіді: «Цікаву думку висловив Дмитрик. Це його позиція. На мою думку... Але кожен може визначити сам, з ким він може погодитися». Коли дитина висловлює очевидно помилкову думку, вихователь може запропонувати уточнити цей факт, звернувшись до довідника, енциклопедії, словника тощо, формуючи в дітей, по-перше, терпиме ставлення до помилок як невід'ємного елемента будь-якого творчого процесу, по-друге, спрямування дітей на пошукову діяльність, обов'язковий перехід від незнання до знання.
У процесі керівництва бесідою вихователю потрібно враховува¬ти індивідуальні особливості дітей, намагатися об'єднати бесідою всіх дітей, визначивши для кожного посильне завдання. Не можна насильно вимагати від дитини відповіді, краще дати їй можливість послухати інших, приєднатися до чиєїсь позиції, погодитися чи навпаки заперечити. Бездумне промовляння, яким дехто з вихова¬телів підміняє поняття «мовленнєва активність», краще замінити на уважне слухання. Його легко помітити по очах, зацікавленому погляду дитини.

5. МОНОЛОГІЧНЕ МОВЛЕННЯ
У дошкільному закладі дітей навчають двох основних форм моно¬логу — самостійної розповіді та переказу. Вони відрізняються один від одного тим, що під час першої — дитина самостійно обирає зміст та форму свого висловлювання, під час другої — матеріалом для висловлювання-відтворення є літературно-художній текст.
Переказ — свідоме відтворення літературного зразка в усному мов¬ленні. У процесі переказу дитина запам'ятовує та застосовує емоційні, образні слова та словосполучення з тексту, готові мовленнєві форми (граматичні конструкції, міжфразові зв'язки).
Розповідь — самостійно розгорнуте викладення дитиною певного змісту в будь-якій літературно-мовній формі. Це складніший порівняно з переказом вид зв'язного мовлення, адже його зміст дитина складає самостійно.
У розвитку монологічного мовлення дітей учать логічно й по¬слідовно будувати розповідь без повторів, пауз, зайвих жестів. Учать придумувати назву тексту, вживати різноманітні художньо-поетичні вирази, приказки, фразеологічні звороти, звертання, вигуки, вставні слова, пряму мову. Вчать складати описові розповіді, загадки про іграшки, ситуації за змістом картин; складати сюжетні розповіді за змістом картин та на задану тему; будувати розповіді з власного до¬свіду, творчі розповіді за опорними словами, продовження історії, розпочатої вихователем. Дошкільнят учать переказувати оповідання та казки близько до тексту. Вихователі прагнуть розвивати оцінне та пояснювальне мовлення, вчать аналізувати власні розповіді та своїх товаришів. Отже, як бачимо, поступово ускладнюються програмові завдання розвитку зв'язного мовлення, зростають також вимоги щодо якості висловлювань дітей.
Стосовно дітей дошкільного віку лінгводидактика розглядає усні тексти, дискурси, що є у різних мовленнєвих жанрах (типах висловлю¬вань), у яких відбивається функціональне призначення та залежність від ситуації: опис, повідомлення, міркування. Лінгвістичну характеристику цих типів можна представити так.
Опис предмета або явища створює цілісне уявлення про їхні ознаки, якості, властивості, дії. Усі речення в описовій розповіді спрямовані на виконання одного завдання — якомога повніше, яскравіше, точніше відповісти на запитання: «Який предмет?». Опис характеризується фіксацією зорових спостережень та забез¬печенням об'єктивного викладу, що відбувається завдяки застосу¬ванню численних прикметників, іменників-означень тощо. Логіка опису може відповідати логіко-синтаксичній схемі (запропонованій В.І.Куніним). Вона передбачає спочатку визначити, назвати пред¬мет: «Це — ...», потім дати загальну його характеристику: «Він такий...», виокремити найсуттєвіші його ознаки, елементи, харак¬теристики: «У нього є...», назвати можливі дії його або з ним: «Він може... або його можна...» та висловити своє ставлення до предмета: «Мені так подобається, що він...». Дошкільники мають можливість у різних видах діяльності ознайомитися з різними видами опису: у художньо-мовленнєвій діяльності, під час сприймання літератур¬ного твору — з художнім описом, у якому предмет представлено яскраво, за допомогою засобів художньої образності; у пошуково-експериментальній — з елементами наукового опису, у якому чітко, без деталізування подано найсуттєвішу фактичну інформацію; у побутовій діяльності — з діловим описом, що містить послідовну, об'єктивну характеристику предмета, найбільш значущу, важливу для конкретної ситуації.
Повідомлення — функціональний тип мовлення, для якого характер¬ний послідовний виклад подій з погляду оповідача, наголошення на часі їх здійснення. У зв'язку з цим семантично навантаженими є вислови на кшталт спочатку, потім, одразу, після того як, сьогодні, торік, вчора, минулої весни. Конструктивну роль у повідомленні відіграють дієслова на позначення дій, станів людини, форми дієслів минулого часу тощо (С.Я.Єрмоленко). Повідомлення, на відміну від інших типів вислов¬лювання, має незмінні структурні компоненти: початок, основну час¬тину, закінчення, без яких воно втрачає цільність та завершеність. Для збереження логіки повідомлення науковці пропонують застосовувати логіко-синтактичну схему, у якій може відбиватися не лише сюжетна лінія, а й включатися елементи опису, уточнення. «Були собі...» (хто, де, з ким) — початок повідомлення, який розвиватиметься далі у зав'язці: «Одного разу...». Кульмінація опису подій визначається спеціальним словом «раптом». Повідомлення про подальше розгортання дій — розв'язка — визначається за допомогою слів «потім», «відразу ж», «піс¬ля того як». Закінчення — обов'язкова частина розповіді — може бути оформлено по-різному: «З того часу...», «Так вони і стали...», «І стали вони жити собі...». Дітей ознайомлюють зі специфічними жанровими, структурними, та мовними особливостями реальних повідомлень — розповідей та фантастичних, уявних — казок.
Міркування — найбільш складний тип зв'язного висловлювання, для якого характерне встановлення логічних зв'язків між судженнями, що входять до його складу. У міркуванні використовуються будь-які твердження, зіставляються предмети, явища, наводяться приклади, формулюються висновки. За своєю структурою міркування — найскладніше синтаксичне утворення порівняно з описом або повідо¬мленням. Воно складається з тез, доведень та висновку (Н.Д.Зарубіна, Л.М.Лосева, С.О.Нечаева). Якщо в повідомленні акцентується увага на послідовності явищ, їх часовому співвідношенні з використанням дієслівних часових форм та лексики, що визначає рух, дію, час; в описі переважають мовні засоби вираження ознакових відношень, то в мір¬куванні домінують способи відбиття причинно-наслідкових зв'язків за допомогою складних сполучників, вставних слів, синтаксичних конструкцій, що відбивають причинні та цільові відношення. Основною міркувань є логічне мислення, що виявляє всі багатоаспектні зв'язки об'єктів реального світу.

6. РОЗПОВІДІ ЗА КАРТИНОЮ
Картини, малюнки, ілюстрації до літературних та фольклорних творів застосовують в освітньому процесі як засіб розумового (озна¬йомлення з довкіллям, розвиток уяви, сприймання, уваги, мислення, мовлення, формування інтелектуальних здібностей, сенсорний розви¬ток), естетичного (розвиток художньо-естетичного сприймання, фор¬мування емоційної чутливості, збагачення емоційно-чуттєвої сфери) та мовленнєвого виховання (розвиток художньо-комунікативних зді¬бностей, стимулювання ініціативи висловлювання, опанування різних типів зв'язного мовлення).
Картини для роботи з дітьми розрізняють за такими критеріями: формат (демонстраційні та роздаткові), тематика (світ природний або предметний, світ стосунків та мистецтва), зміст (художні, дидактичні; предметні, сюжетні), характер (реальне, символічне, фантастичне, про¬блемно-загадкове, гумористичне зображення) та функціональний спосіб застосування (атрибут для гри, предмет обговорення в процесі спілку¬вання, ілюстрація до літературного чи музичного твору, дидактичний матеріал у процесі навчання або самопізнання довкілля тощо).
Традиційно в методиці розвитку мовлення дітей провідним прийо¬мом навчання розповідання за картиною вважається зразок розповіді вихователя. Поступово, залежно від вікових можливостей дітей, готов¬ності до процесу складання зв'язного висловлювання, спроможності виконувати це завдання самостійно, зразок розповіді змінюється від повного — на початкових етапах навчання, далі до часткового, зразка-дублера — в середньому дошкільному віці. У навчанні старших до¬шкільнят зразок використовують лише іноді, коли того вимагає ситуація. Дітей навчають складати план розповіді. Спочатку вихователь разом із дітьми детально аналізує складений ним план, потім пропонує складати план самостійно, тобто здійснюється поступовий перехід від повного наслідування зразка до усвідомлення або напівсвідомого наслідування алгоритму дій, самостійного складання розповіді.

7. ПЕРЕКАЗ ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРІВ
Переказ — свідоме відтворення літературного тексту в усному мовленні. Це — складна діяльність, у якій беруть участь пам'ять, уява, мислення дитини. Щоб переказувати, дитина має навчитися уважно слухати літературний текст, зрозуміти головний його зміст; запам'ятати послідовність епізодів сюжетної лінії та способи авторського переда¬вання змісту; свідомо, зв'язно та виразно відтворити текст у процесі переказу.
Роль переказів високо оцінювали корифеї дошкільного виховання К.Д.Ушинський та Л.М.Толстой, які вбачали в ньому обов'язкову умо¬ву, важливий етап опанування мовленнєвою діяльністю, невід'ємний ступінь літературного учнівства. Цієї ж думки дотримуються й сучасні українські науковці І.С.Волощук, О.І.Коненко, М.Г.Стельмахович, які зазначають, що правильно організовані спостереження за зразками мовлення спонукають дитину до власної творчості. Для розвитку вміння будувати власне висловлювання безперечне значення має ознайомлення з кращими зразками художнього мовлення. Завдання вихователя при цьому — підвести дітей до активного, творчого наслідування чужого тексту, допомогти його засвоїти, тобто привласнити. Саме за таких умов наслідування літературного зразка стає поштовхом до власної активної мовленнєвої діяльності.
У процесі навчання переказу літературних та фольклорних творів відбувається формування виразності мовлення.
Твори для переказу мають відповідати певним вимогам, головною з них є те, що слід добирати лише такі літературні тексти, які дитина зможе самостійно відтворити. Казки та оповідання мають бути доступ¬ними, персонажі — добре знайомими дітям з інших творів, з яскраво вираженими рисами характеру, зрозумілими мотивами вчинків. Твори, рекомендовані для переказу, відрізняються чіткою композицією, в якій простежується послідовність події. Особливого значення набуває динамічність сюжету. Діти легко відтворюють навіть об'ємні тексти, якщо вони з динамічним сюжетом. Важливе значення для успішного переказу має мова твору: вона має бути простою для відтворення, але водночас образною, виразною, з використанням діалогів; не містити незнайомих, складних для розуміння та відтворення слів. Щодо обсягу, то в методиці це питання залишається дискусійним. На нашу думку, варто виокремити заняття, на яких діти переказують знайомий текст, і такий текст може бути досить об'ємним, та заняття, на яких переказують незнайомий текст. І в цьому разі текст може бути коротким, щоб діти краще його запам'ятали.
Види (способи) переказу. Для чого слід виокремити різні способи пе¬реказу? Насамперед тому, що заняття з переказу літературного твору — одне з найскладніших з-поміж інших мовленнєвих занять, адже один і той самий текст дітям потрібно вислухати кілька разів та ще й не у найкращому виконанні (маються на увазі перекази дітей). Одноманіт¬ність ходу заняття швидше викличе нудьгу і буде мало корисним для дошкільнят. Застосування різних способів переказу привнесе в заняття різноманітність, сприятиме активізації мовлення більшої кількості ді¬тей. Назвемо найтиповіші способи організації переказу.
Повний (цільний) переказ — одна дитина переказує весь текст. Варто використовувати саме цей спосіб, якщо текст короткий. Його недоліком є те, що, якщо вихователь не націлює дітей на виконання будь-яких спе¬цифічних творчих завдань за текстом, у дітей дуже швидко знижується інтерес до переказу.
Переказ за частинами (командами) — краще, якщо діти самі оби¬рають команду, домовляються, хто яку частину переказуватиме. Пере¬ваги цього способу — в переказі бере участь більше дітей; діти уважно слухають не тільки власне, а й мовлення товаришів.
Колективний переказ — діти по черзі послідовно промовляють текст твору. Обсяг висловлювання визначає вихователь — це може бути ре¬чення (кожна дитина переказує текст по реченню, продовжуючи думку попередньої) або епізод. Позитив — майже вся група дітей зберігає активність, увагу до тексту впродовж всього заняття, діти навчаються стежити за мовленням іншої людини, продовжувати розповідь.
Інсценування за ролями. Зазвичай цей спосіб переказу застосовують у молодшому дошкільному віці. Вихователь бере на себе роль автора, допомагає дітям розподілити ролі, дібрати атрибути, елементи костю¬ма, обговорює з ними характер персонажів, радить обрати правильну інтонацію. Водночас може бути кілька дублерів на виконання будь-якої ролі. Позитив — живий інтерес до тексту, висока активність дітей протягом усього заняття, гарний емоційний тонус, можливість формування інтонаційної виразності мовлення.
Творчий переказ. Цей спосіб переказу варто застосовувати у старшо¬му дошкільному віці, коли діти вже мають певний досвід відтворення текстів. Творчий переказ — це відтворення з виконанням творчих завдань. Наприклад, переказ від першої особи (від імені героя), при¬думування епізодів, про які в тексті лише згадується, введення нових персонажів, придумування нових початку і закінчення. Зауважимо, що цей вид переказу можна пропонувати лише в тому разі, якщо діти добре засвоїли текст.
Вибірковий переказ. Іноді доречно запропонувати дітям переказати найбільш цікаві в мовному плані фрагменти, визначені вихователем або обрані дітьми за бажанням.
Розглянемо методику проведення занять з переказу художніх творів залежно від дидактичної мети. Заняття з переказу можуть проводитися для навчання дітей зв'язному монологічному мовленню. Такий вид за¬нять проводять частіше на матеріалі добре знайомого дітям тексту (у молодшій та середній групах), а також незнайомого (в старшій групі). Іншою метою може бути розвиток інтонаційної виразності мовлення, якої вони навчаються у майстрів художнього слова. Ці заняття проводять із використанням аудіозапису.

ЛІТЕРАТУРА
1. А.Брєлова Формуємо зв’язне мовлення.// Дошкільне виховання, 2004. - №4 – с. 15-17.
2. Ю.Рибцун. Мовлення без недоліків.// Дошк. вих., 007. - № 9. – с. 18-20.
3. Т.Кожевникова. Мовленнєвий розвиток дошкільнят. // Дошкільне виховання, 2004. - № 12. – с. 7-9.
4. Г.Смольникова: Вчимо дітей спілкуватися. // Дошкільне виховання, 2004. - №9. – с. 14-16.
5. А. Гончаренко. Яким бути мовленнєвому заняттю? // Дошкільне виховання, 2006. - №9. – с. 19-20.
6. Н.Гавриш. Розвиток зв’язного мовлення дошкільнят. – Київ, 2006.

Категория: Курсовые | Тема: Розвиток зв’язного мовлення дошкільнят | Добавил: lanamayakovskaya
Просмотров: 1662 | Загрузок: 144 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]