Портрет Івана Франка-літературознавця | Рефераты | Языковедение филология лингвистика | Каталог работ
Дипломы, курсовые, рефераты в Киеве
Главная » Каталог бесплатных работ » Языковедение филология лингвистика » Рефераты

Портрет Івана Франка-літературознавця
[ Скачать с сервера (34.6Kb) ] - Язык работы: украинский02.04.2011, 23:58
Реферат на тему:
Портрет Івана Франка-літературознавця

Літературознавча спадщина І.Франка була предметом ґрунтовних досліджень франкознавців (А.Войтюка, Р.Гром’яка, І.Денисюка, Ф.Пустової, Г.Сидоренко, Л.Скупейка, І.Стебуна та багатьох інших). Пропонуємо проаналізувати літературознавчий доробок вченого з погляду проблеми національної ідентичності письменства.
Спроби чітко сформулювати поняття національної ідентичності будь-якої національної літератури, з одного боку, можуть бути зведені до спрощеного трактування, до підміни загального поняття вужчим, як-от – національна специфіка літератури. А з іншого – загрожують завести у гущавину теоретичних міркувань на перехресті етнопсихології, філософії, історії, соціології тощо. Літературознавчий доробок І.Франка є хорошим підґрунтям для теоретичних досліджень, а проблема національної ідентичності української літератури знайшла у ньому своєрідне вирішення, посідаючи одне з центральних місць.
Національна ідентичність проявляється на таких взаємопов’язаних рівнях письменства: 1) літератури загалом; 2) літературного періоду; 3) літературного покоління; 4) окремих літературних постатей. Вона передбачає наявність художніх текстів, яким залежно / незалежно від волі автора (вибір якого може бути свідомим чи підсвідомим) притаманна певна національна ідентичність (тобто належність до певної національної літератури). Дослідники вживають також термін-синонім “тотожність”.
Залежно від того, за якими головними ознаками визначають “українськість” письменства, виділяють наступні підходи до визначення національної ідентичності літератури: 1) територіальний (крайнім виявом цього підходу є включення усього писаного на даній території до національного письменства); 2) мовний (цей напрям зараховує до української літератури усі художні тексти, створені українською мовою); 3) духовний (прихильники цього підходу оперують поняттям “дух народу”, вважаючи, що національна література передусім є відображенням, втіленням “національного духу”). Безперечно, що всі ці трактування можуть мати точки дотику. Відтак найоптимальнішим видається системний підхід, врахування діахронної (історичної) та синхронної (сучасної) специфіки письменства.
Формальним чинником-маркером національної літератури передовсім є національна мова. Але тут постає питання вибору мови. У часи Франка, як відомо, літератор міг вибирати між російською чи польською, німецькою чи українською мовами, між язичієм чи розмовною мовою. Існували проблеми так званого культурного оточення, двомовності (коли письменники писали свої твори різними мовами), нерівноправного становища української культури стосовно інших культур. Остання проблема включає у себе цілий комплекс питань, як-от державної політики в галузі національних культур (згадаймо сумнозвісні Валуєвський циркуляр та Ем-ський указ); поняття центрального / маргінального в усвідомленні самих письменників (творців художніх текстів), літературознавців, критиків, читачів тощо.
Ще складніше визначити ідентичність давньої літератури чи письменства доби середньовіччя. Ми не прив’язуємо поняття національної приналежності до поняття нації (деякі вчені-історики традиційно відносять формування націй до епохи капіталізму*), трактуючи її ширше. Вважаємо, що література давня і доби середньовіччя теж мала певні національні ознаки та певний рівень національної ідентичності (усвідомлювала себе), хоча точнішим був би термін “національно-етнічна ідентичність” як синонім “національно-етнічної самототожності”. Найбільшою мірою національна ідентичність притаманна саме літературі ХІХ–ХХ ст. Пригадаймо, скільки суперечок виникало стосовно давньої спадщини, взяти хоча б радянський міф про “Київську Русь – колиску трьох слов’янських народів”. Забігаючи наперед, зазначимо, що І.Франко цей міф (а в його часи був ще варіант, нібито давня культура Київської Русі – спадщина великоросів), як і професор М.Грушевський, рішуче спростовував.
Наступним рівнем проявлення національної ідентичності літератури є наявність теоретичного дискурсу (літературознавчі розвідки, історія літератури, критика, листи, публіцистика тощо). Виділимо тут три варті уваги моменти: а)самоусвідомлення письменником своєї національної приналежності у літературній творчості; б) оцінка критики, літературознавства загалом певних літературних явищ з погляду національної ідентичності; в) рецепція читачів. Усі ці моменти значною мірою висвітлені в І.Франка.
Час, на який припадає його активна наукова літературознавча діяльність, дослідники (зокрема, Т.Гундорова) окреслюють як перелом різних епох: доби романтизму і позитивізму, позитивізму і модернізму [1; с.3]. Українській літературі (і не тільки їй – і мові, і нації загалом) потрібно було утверджувати своє право на існування, відкидаючи звинувачення у вторинності та провінціалізмі. Франкова концепція національної літератури, його система поглядів на її самобутність та оригінальність, розгляд національного письменства у широкому світовому контексті з методологічного погляду, безперечно, становлять не лише історичний інтерес, а й дотепер не втратили своєї вартості. Сучасні франкознавці (зокрема, І.Денисюк), високо оцінюють Франкову концепцію національної літератури: “У ній найповніше виявилося пізніше гасло Є.Маланюка – національного генія треба оцінювати з національних позицій, тобто студіювати й оцінювати літературу з точки зору її специфіки, яка скристалізувалася в певних умовах і яка виконує свою національну місію” [2; с.286]. Ці ж засади допоможуть належно поцінувати літературознавчий доробок І.Франка, зокрема його погляди на національну ідентичність української літератури.
Предметом нашого дослідження стали, головним чином, історико- та теоретико-літературні праці І.Франка узагальнюючого характеру (“Задачі і метода історії літератури”, “Теорія і розвій історії літератури”, “Метод і задача історії літератури”, “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.”, “З остатніх десятиліть XIX віку”, “Українсько-руська (малоруська) література”, “Українці”, “Южнорусская литература”, “Із секретів поетичної творчості”, “Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах” та ін. Крім того, при потребі звертатимемося до його критичних оглядів, рецензій тощо.
Окреслимо поняттєвий апарат, яким користувався І.Франко, характеризуючи категорію національної ідентичності літератури (зазначимо відразу, що цього терміна він не вживав). Отож, в арсеналі Франка-літературознавця зустрінемо такі поняття, що мають стосунок до категорії національної ідентичності літератури: національна література, національний письменник, національний геній, національний дух, національна свідомість, національна форма літератури, національне – інтернаціональне в літературі, народність літератури як одна з ознак національного письменства, усна й писемна традиції, традиції – новаторство, історія національної літератури, модерність національної літератури, індивідуальне – загальне (традиція, “мода” тощо), національний рух, національний читач, національний колорит... Перелік можна продовжувати й далі. Зупинимось лише на деяких з цих понять.
В “Одвертому листі до гал[ицької] української молодежі” (1905) Франко писав про небезпеку для розвитку української ідентичності не лише в заборонах з боку царського уряду Росії, а передусім у тому, що велика частина українців, вихована в ідеях автократичного доктринерства, “сама ігнорувала свій український партикуляризм, у душі встидалася його, в душі признавала себе gente Ukraini, natione Russi, в душі й явно дорожила й дорожить фантомом “великої, неподільної Росії” [8; т.45; с.404]. Отже, перед інтелігенцією стояло завдання: “Витворити з величезної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися” [8; т.45; с.404]. Українській інтелігенції, на переконання Франка, потрібно було відчути себе “українцями без офіційних кордонів”. Отже, проблема національної самототожності в українському варіанті мала ще й такий нюанс. Франкове розуміння національної ідеї, як вірно помітила О.Забужко, було етико-антропологічним, а характер його філософського пошуку – “екзистенційно-художнім”, що засвідчує типовий шлях “фаустівської культури” [4; с.60].
Порівняльно-історичний метод надавав дослідникові великі можливості у вивченні способів поширення у світі літературних напрямів, чи “мод”, як їх називав Франко. Розвиваючи тему еволюції літературних напрямів у “Теорії і розвої історії літератури” (1909), він зауважує, що історик письменства при аналізі кожної нової течії повинен відрізняти своєрідно національне від загальнолюдського: національний зміст у міжнародній формі і національну форму з міжнародним змістом. Перш ніж говорити про корисність чи шкідливість чужих впливів, дослідник повинен зрозуміти їх зародки, розвиток, життєздатність на певнім національнім ґрунті.
Франко визнавав роль “моди” в літературному процесі і одночасно застерігав від позаісторичного її трактування. Один і той же напрям, виникаючи спочатку у вигляді сумнівів і негації попереднього, згодом набував перевагу і формувався як нова “мода”, школа, шаблон, виходив за межі своєї першої “вітчизни”, доки і його не замінював новий напрям. Власне у пізньому періоді (на спаді) свого існування літературна “мода” перетворюється на духовний шаблон і виконує “антироль”, обмежуючи фантазію, творчість і почуття письменників. Отже, вироблення літературних стилів і форм не було чимось раптовим та “самосійним”, а складалося, як пише Франко, “шляхом довговікової культурної праці багатьох поколінь і різних народів” [8; т.37; с.19]. Сама зміна стилів чи навіть літературних епох у літературному житті відбувалася від давнини до сучасності.
У “Теорії і розвої історії літератури” (1909) вчений з позиції культурно-історичної школи трактував літературу як найвищий прояв людської цивілізації, її мірило, “збір усіх духовних виплодів чи то якогось одного народу (національна література), чи то більшої групи народів або й усього людства (всесвітня література), зложених у людській мові” [8; т.40; с.7]. Причому, за І.Франком, немає виразних та тривких меж між усною словесністю та письменством. Зауважимо істотний момент: для розуміння Франкової концепції літературного розвитку паралельний розгляд еволюції усної та писемної форм літератури мав принципове значення. У часи Франка існувала стійка традиція окремого вивчення фольклору та художньої літератури. Істотно відрізнялась від Франкової концепція М.Драгоманова, котрий розглядав розвиток усної словесності та письменства не паралельно, а по “вертикалі” (від фольклору до художньої літератури). Франко на початку своєї наукової кар’єри консультувався з М.Драгомановим стосовно концепції короткої історії української літератури, яку планував написати по-німецьки на замовлення видавця Фрідріха Вільгельма на початку 80-х рр. Компаративіст у фольклористиці, М.Драгоманов радив “приглушити” момент запозичення, а зосередити увагу на оригінальності вітчизняного письменства [2; с.287]. Молодий учений, на відміну від О.Пипіна, планував аналізувати українську літературу як єдину, а її частини (українську, галицьку, буковинську, угорську) як окремі школи “з більше або менше виявленими провідними думками”. Основою для суцільного трактування еволюції всієї української літератури мав послужити огляд пісень і літератури самого люду. “Уяснивши на підставі пісень тип української поезії, її окреме і оригінальне обличчя, слідити відтак у літературі артистичній його модифікації і зміни” [8; т.48; с.342], – так окреслив учений шлях свого наукового пошуку. Не менш важливим для нього було уявлення про обсяг літературної спадщини. З одного боку, до літератури зараховували фольклор, а з іншого, – поставало питання про належність до її обсягу творів, писаних церковною, латинською, польською чи російською мовами. Ось тут власне і виявилася розбіжність між концепціями літературного розвитку І.Франка та М.Драгоманова. Останній, за висловом І.Франка, трактував націю як плебс, надто вузько розумів обсяг української літератури. У своїй італійській статті “Una litteratura plebea” М.Драгоманов проаналізував тільки написане на українській території мовою українського плебсу: починаючи з кінця XVI ст. деякі полемічні твори, козацькі літописи та вірші, драми та інтермедії, переважно твори усної словесності, пісні, казки, від часів Котляревського – письменство народною мовою. Франко був переконаний, що та частина матеріалу, яку охопив учений, не є повною, отже, не дає правдивої картини життя і самого плебсу, особливо тієї його частини, котра продукувала пісні, оповідання, вірші, драми та ін. твори. При такому підході неможливо було відтворити літературну еволюцію в усій складності взаємопереходів та впливів усної та писемної традицій в діахронному та синхронному зрізах. Перспективнішим та пліднішим, на думку І.Франка, було включення до історії письменства творів князівської і литовсько-білоруської доби, а також писаних церковною, польською, латинською, російською мовами. Причиною цього, як писав дослідник, були не національні амбіції, а трактування літератури як “образу духовного розвитку нації, що ніколи не підлягав і не підлягає якійсь одній формулі” [8; т.45; с.431]. Еміграційну літературу вчений теж розглядав у контексті національного письменства (у цьому плані показовою є стаття “Южнорусская литература”(1904).
Відповідно до завдань і функцій літератури Франко поділяв її на наукову (для потреб пам’яті та розуму) і т.зв. красну (присвячену потребам людського чуття й фантазії), відразу зазначаючи, однак, умовність такого поділу, бо наукові твори не обходяться без участі чуття та фантазії, і навпаки, художня література – без праці розуму. Саме еволюція красного письменства, за І.Франком, повинна бути предметом вивчення історії літератури, що розрізнятиме в кожній національній літературі місцеве, оригінальне, своєрідне (національне) в органічному поєднанні з чужим, привозним, перейнятим із тривалих міжнародних контактів. Дослідник пропонував вивчати взаємозв’язки свого і чужого динамічно, враховуючи трансформацію запозиченого на національному ґрунті. Таким чином, європейська літературознавча методологія, зокрема порівняльний аналіз літературних явищ, давали широкі можливості у дослідженні письменства різних епох.
Франкова концепція літературного розвитку стосовно національного письменства та словесності сформувалася ще перед 90 рр. XIX ст. Думка теоретика оберталася довкола широкого кола проблем, серед яких – вибір оптимальної методології для вивчення саме українського літературного процесу; визначення національних особливостей письменства, джерел та динаміки його розвитку; періодизація та обсяг літературної спадщини; взаємодія традицій і новаторства, національного та міжнаціонального; трактування понять “національна література”, “національний письменник”, “літературний рух”, “покоління” та ін.
Застосовуючи методологічний постулат культурно-історичної школи про вплив середовища на національне світосприйняття, відповідно і на характер літературної творчості, І.Франко обстоював думку про одвічний духовний зв’язок українського народу з природою краю. “Постійність і однаковість при частковій різнорідності”, “сонячна лагідність і живість, спарована з тужливістю, властивою степовій країні” [8;т.41; с.196], – визначали, за І.Франком, вдачу українців, забарвлювали їхню художню творчість. Вихідною у теоретика була також теза про одноцільність, неперервність літературної традиції [8; т.38; с.8].
У фольклорі, за спостереженнями дослідника, особливості (генотип) національного світосприйняття зазнавали найменших змін з часом. Тому він пропонував взяти народну творчість за основу для цілісного трактування усієї української літератури від найдавніших часів до сучасності. Літературну еволюцію Франко трактував як тісну взаємодію усної та писемної традицій, що давало ключ для розкриття своєрідності розвою національного письменства, особливо українського, “де новіша національна література починає виростати прямо з джерела традицій народних і з обсервації сучасної [...] дійсності” [8; т.41; с.16]. Історію ж літератури вчений вважав “образом духовного розвою нації, який ніколи не підлягав і не підлягає якійсь одній формулі” [8; т.45; с.431].
Для І.Франка принципове значення мало питання про генезу і повний склад літературної спадщини українського народу, бо воно зачіпало, за висловом ученого, самі основи літературного розвитку; без його вирішення не можна було уявити еволюцію письменства, наступність та нерозривність літературних традицій. Стаття “Із лектури наших предків в ХІ в.”, в якій Франко солідаризувався з позицією М.Грушевського стосовно українських коренів давньоруської літератури, з відомих причин не увійшла до 50-томного видання творів Франка.
У статті “Українсько-руська (малоруська) література” (1898), написаній для одного з чеських видань, вчений називає однобічними і далекими від об’єктивності погляди тих, хто бачив в українській літературі дочасний патологічний прояв, збочення з прямої природної дороги розвитку, порушення тисячолітньої еволюційної традиції руського племені. Крок за кроком І.Франко спростував твердження, за яким “нова українсько-руська література є штучним витвором, насадженим з чужини, якоюсь негацією єдності, що буцімто існувала ще перед 1798 роком, що вона є, так би мовити, прокрустовим ложем, на якому має бути обкраяна велика, тисячолітня руська цивілізація, яка існувала аж до часів Котляревського” [8; т.41; с.76].
Науковий погляд на минуле Київської Русі давав дослідникові підстави говорити про помітну різницю між південною та північною літературними традиціями, закладену в різниці народної вдачі, а з XVI–XVIII ст. – про дві руські літератури, “настільки далекі одна від одної мовою і літературним стилем, що об’єктивний дослідник не може їх єднати під однією стріхою” [8; т.41; с.79].
Явища нової української літератури Франко розглядав у співвідношенні традицій та новаторства. “Енеїду” І.Котляревського теоретик трактував як продовження традицій українських віршів XVIII ст. і одночасно як новаторський твір, де поєднались бездоганно чиста народна мова, щира любов до батьківщини та народу й глибокий гуманізм. Саме гуманізм, започаткований ще у творчості Г.Сковороди, став, на думку вченого, визначною рисою нової української літератури, домінантою її еволюційних змін.
У статті “Метод і задача історії літератури” (написана у 1890–1891 рр.) Франко стверджує, що справді національна література як “духовна діяльність суспільності, котрої виразом є писателі, близькі до своєї публіки, солідарні з нею в основних поглядах національних і суспільних і даючі по-свойому вираз тим поглядам” [8; т.41; с.18], – починається після смерті Т.Шевченка з появою “Хати” П.Куліша та “Основи”. Вчений згадує талановиті починання І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ’яненка, А.Метлинського та ін., але навіть видатні постаті Т.Шевченка та Марка Вовчка не зараховує до “властивої національної літератури”, бо були вони занадто одиничними, незвичайними появами для української суспільності, “занадто вибігали в своїх творах поза звичайний круг її поглядів і змагань і задля того стояли осторонь її, були для неї в значній мірі незрозумілими, особливо в тому, що власне становило найглибшу суть їх писательства. Сучасна публіка впивалася їх язиком, любувалася їх картинами, але основи їх світогляду не розуміла” [8; т.41; с.18]. Саме це нерозуміння глибини творчості Т.Шевченка, на думку дослідника, було причиною численних наслідувань, які ні формою, ні змістом не досягали рівня свого попередника. Парадоксальні за своєю суттю твердження І.Франка, які залишали поза межами “властивого національного письменства” творчість Т.Шевченка та Марка Вовчка, суперечать усталеним в сучасному літературознавстві поглядам, за якими І.Котляревський – зачинатель нової української літератури, а Т.Шевченко – її основоположник. Проте, мабуть, не слід надто буквально сприймати міркування вченого, котрий, до речі, в іншій своїй праці писав, що геній Шевченка панував над цілим періодом нового письменства.
Франко порівнював постаті Т.Шевченка та Марка Вовчка з двома високими тополями серед широкого степу, розкішними та самотніми. Національна література йому уявлялась як ліс, “в котрім є й дуби, є й ліщина, але все разом має одноцільний характер – відразу видно, що се ліс, а не степ, що се витвір колективної праці духової, назрілих загальних змагань усієї суспільності, а не одрізнені прояви поодиноких, самотніх, хоч би й великих талантів” [8; т.41; с.19].
Таким чином, національна література, за І.Франком, повинна бути витвором колективної духовної праці й відповідати певному рівню суспільної свідомості. Дослідник враховував також зв’язок між автором, твором та читачем. Таке тлумачення поняття “національної літератури” аж ніяк не означає недооцінку вченим значення творчої індивідуальності у розвитку письменства, що переконливо довів Л.Скупейко у монографії “Іван Франко про творчу індивідуальність письменника”.
Національний письменник у трактуванні І.Франка повинен за змогою відповідати потребам своєї суспільності, виражати її погляди. Саме цим вимогам, на його думку, відповідав П.Куліш. Дослідник оцінив творчість та діяльність Куліша (як і Костомарова) за двома критеріями: широта таланту (порівняно невеликі плоди літературної творчості – тут можна посперечатися з судженнями вченого, який, до речі, неоднозначно сприймав суперечливу постать П.Куліша) та сила впливу на суспільність і літературне життя. П.Куліш сприяв суспільному духовному розвою української нації, активізував літературний рух, був його організатором і безпосереднім учасником.
Для характеристики українського літературного руху, як частини руху культурно-історичного, І.Франко використовував поняття українофільство, козакофільство, слов’янофільство, москвофільство, народовство, западництво тощо – як реальні прояви руху у широкому розумінні. Вчений трактував їх як напрями, а також як своєрідні стадії українського духовного розвитку.
Український літературний рух дослідник аналізував у контексті руху загальноєвропейського. Найкраще це видно у тому ж таки плані лекцій історії української літератури. Якщо спочатку йдеться про західно-європейські впливи на “вироблення ідей о южноруській національності”, про українців-лібералів на російському ґрунті, про український (у І.Франка – южноруський) автономізм і федералізм, про польські і російські впливи на формування українських симпатій, про початки української свідомо-національної літератури, про праці над пізнанням української народності та науковим обґрунтуванням українських ідей, то з діяльністю П.Куліша та М.Костомарова дослідник пов’язував свідомий українофільский рух. В Галичині він проявився у формі козакофільства (у 60-х роках XIX ст.) як противага темному, відвернутому від будь-якої культури, політично безхарактерному і безідейному, суспільно-гальмуючому, національно-ворожому усьому рідному, літературно-безплідному, за характеристикою І.Франка [8; т.41; с.188], напряму москвофільства.
Серед репрезентантів духовного (культурного) руху в Україні нового часу Франко називав П.Куліша, М.Драгоманова та М.Грушевського, виділяючи відповідно до цього три фази національної літератури.
У 60-х роках XIX ст. домінував “формально національний” напрям, який очолив П.Куліш, у 70-х і 80-х – “радикально-соціальний” під проводом М.Драгоманова, у 90-х – “національно-радикальний”, з лідером М.Грушевським.
У переліку представників кожного напряму дослідник поряд з письменниками ставив перекладачів, критиків, лінгвістів, фольклористів, істориків, композиторів і навіть економістів, політологів, тобто давав широке культурне тло, розглядаючи літературний рух у контексті фаз “українства”.
Серед письменників “формально національного” напряму перше місце він відвів І.Нечую-Левицькому, а також називав літераторів “Основи” – Д.Мордовця, Ганну Барвінок, П.Кузьменка, С.Руданського, А.Свидницького, О.Кониського, Л.Глібова, О.Навроцького, Василя Мову, з галичан поряд з В.Шашкевичем, Ю.Федьковичем – вчених-україністів О.Огоновського, О.Партицького, Є.Желехівського, І.Верхратського.
Провідник другої школи національної літератури М.Драгоманов згрупував навколо себе талановитих і по-європейському освічених людей – В.Антоновича, П.Житецького, В.Науменка (друкувались у журналі “Киевская старина”), письменників М.Старицького, Панаса Мирного (останньому відвів дослідник у цій фазі літературного руху чільне місце), композитора М.Лисенка, економіста В.Навроцького, з молодших – М.Павлика і себе. Усі вони ширше, ніж попередня школа, розуміли завдання літератури і методологію її вивчення, але через несприятливі політичні обставини не змогли повністю виявити і розвинути свій потенціал.
“Національно-радикальний напрям” використовував суспільні та політичні ідеї Драгоманова (таким чином Франко наголошує зв’язок поколінь та впливи одних генерацій на інші), роблячи, однак, “визначальним суто національне почуття, підсилене історичними дослідженнями” [8; т.41; с.192]. Літературні сили цього покоління репрезентували Б.Грінченко, М.Коцюбинський, П.Леонтович, В.Самійленко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, В.Стефаник, Н.Кобринська, Л.Мартович, М.Яцків, Б.Лепкий та ін.
Отже, Франко розглядав три основні етапи розвитку літературного руху в Україні, беручи до уваги зміну поколінь української інтелігенції, еволюцію фаз “українства”.
У статті “З остатніх десятиліть ХІХ в.” (1901) І.Франко вважав значно гіршим від репресій царського уряду Росії проти української культури те, що в 70 рр. серед української молоді запанував байдужий і навіть ворожий для розвитку української національності настрій – переконання, що “розвій іде до зливання народностей докупи і що плекання якоїсь національної окремішності, то регрес” [8; т.41; с.472]. Заборона українського слова для таких людей не мала ніякого значення, дехто з них навіть бачить у цьому послугу для російського поступу. Лише М.Драгоманов та О.Кониський виступили з протестом проти цієї заборони. Українська інтелігенція готувалася іти “в народ” і проповідувати ідеали соціальної справедливості російською мовою. Дослідник наводив факти передержування десятками років у рукописах творів С.Руданського, повісті “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного та Івана Білика. І.Франко з болем констатував аналогічну ситуацію застою в Галичині, вважаючи українство народовців та московство московофілів власне теоретичним, а практичний наслідок протистояння цих течій – остаточне віддалення інтелігенції від народу, від його життя та інтересів.
В одній із ранніх своїх праць – “Критичних письмах о галицькій інтелігенції” (1878), досліджуючи галицьке відродження та діяльність “Руської трійці”, Франко писав про те, що перш ніж почнеться справжній рух, повинна виникнути його потреба, повинні відбутися зміни у сфері чуття: “Заким може початися серйозна, тверда праця розуму, мусить уперед дух людський прилагодитися не тільки наукою, але й зрушеннями чуття; заким мисль увійде в свої права, мусить постати задума” [8;т.26; с.92]. З цими міркуваннями вченого перегукується його оцінка талановитих починань І.Котляревського, Василя Гоголя, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ’яненка, Л.Боровиковського, М.Костомарова, котрі писали українською мовою “зразу без думки про витворення якоїсь осібної національної літератури, а попросту хилячись за наклоном своєї прихильності до рідного люду і його славних традицій” [8; т.41; с.23].
Доба політичної реакції, з погляду загальноросійського лібералізму, спричинилася до упадку політичного духу, прокламовано т. зв. “неполітичну культурну працю”, проте це був час “тихого сіяння і повільного росту нового українства, [...] отверезіння українців від шуму загальноросійських широких фраз і повороту, так сказати, під рідну стріху” [8; т.41; с.491]. Ідея “общерусизму на українськім ґрунті” зазнала банкрутства, і Драгоманов, який вважав себе “в першій лінії росіянином, а тільки в другій українцем”, першим став жертвою змін*.
Франко констатував: в останніх двадцяти роках XIX ст. українська нація переживала регенераційний процес – від тяжкого духовного і політичного гноблення до нормального життя, що не могло не позначитись на літературній еволюції. Він з радістю вітав появу на мистецькому полі покоління Молодої України. Ще одним доказом зростання національної сили, а відтак і літературної еволюції, на думку І.Франка, стала поява в нашому письменстві 80-х рр. цілої плеяди талановитих представниць жіноцтва – Олени Пчілки, Лесі Українки, Одарки Романової, Надії Кибальчич, Дніпрової Чайки, Людмили Старицької, в Галичині – Наталі Кобринської, котра організувала жіноче товариство та видавала альманах “Перший вінок”. Важко погодитись з думкою вченого про консервативну природу жіноцтва, котре “більш дотримується форми, ніж чоловіки, через них в українських сім’ях знаходила місце псевдоаристократичність, московська чи польська, байдужість до українства” [8; т.41; с.503]. Поява ряду молодих українок на ниві літератури, які були прихильними до української мови та нових, демократичних і народолюбних ідей, була доказом того, що “національне почуття будиться в самім ядрі українського народу, доходить до тих кругів, де воно доходить найпізніше і найтяжче” [8; т.41; с.503].
У статті “Шевченко і критики” (1904) Франко застерігав дослідників від спрощень у проведенні аналогій, які не мали достатніх підстав і доводились до абсурду, коли характеризували творчість письменника як результат впливів. Вчений розглядав проблему “експорту” талантів, що живили чужі культури, насамперед російську та польську. У своїх історико-літературних оглядах він згадував видатних українців при дворах російських царів (Прокоповича, Капніста, Каразіна, Гнідича та ін.) Цей перелік можна доповнити іменами видатних київських учених, що продовжили свою кар’єру в Москві, таких, як Є.Славинецький, С.Полоцький, С.Яворський, Д.Ростовський. У 70-і роки XIX ст. сформувалася блискуча плеяда українських науковців (О.Потебня, В.Антонович, П.Житецький, В.Науменко, П.Чубинський, М.Драгоманов), які друкували свої праці переважно російською мовою, але предметом їх досліджень були українська історія, етнографія, мова [8; т.41; с.141] (Про “Юго-Западный отдел Русского географического общества” в Києві див. роботу І.Франка “Южнорусская література” [8; т.41; с.141]); таких талановитих митців, як М.Гоголь, що вніс українську тему у світову літературу (до української теми звертались росіяни Пушкін, Рилєєв, Кольцов, поляки Залеський, Гощинський та ін.); письменників, які творили українською та російською чи польською мовами*. У цьому ж аспекті Франко досліджував українську школу в польському романтизмі.
Гарячі суперечки між інтелігенцією у другій половині XIX ст. про функціонування української мови і перспективи розвитку письменства не залишили байдужим І.Франка. Він доводив шкідливість теорії літератури “для домашнього вжитку” М.Костомарова, не прийняв подібних думок у М.Драгоманова.
Аналізуючи новочасне українське письменство кінця ХІХ– поч. ХХст., дослідник пише про “розмивання географічних кордонів між державами” і процеси “універсалізації” в літературі, панування “мод”. Крім того, ознаками ХІХ ст. були “величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів, спільність літературного смаку у певних суспільних верствах різних народностей, панування певних предилекцій і певної літературної моди в цілому цивілізованому світі в даній добі” [8; т.31; с.33].
Недаремно автор розпочинав свою статтю “З остатніх десятиліть ХІХ віку” (1901) словами про розвиток української літератури, що йшов паралельно з еволюцією мови, вдосконаленням поетичної форми, “збільшенням обсягу інтересів” і, що, на його думку найважливіше, – розвивався “рівень нашої цивілізації, сила нашого національного чуття” [8; т.41; с.471].
З погляду проблеми національної ідентичності української літератури заслуговує уваги Франкове ставлення до модернізму. У багатьох дослідників не викликає сумніву той факт, що вчений заперечував не стільки поезію молодомузівців, як їхню програму, зокрема погляд на реалізм [10]. Як слушно зауважив М.Жулинський, відсутність державності в повному розумінні цього поняття обмежувала можливість трансляції духовно-культурних цінностей, що зумовлювало пріоритет збереження і культивування традиційної культури як гаранта збереження етнічної ідентичності, викликало спротив намаганням динамічно модернізувати традиційні напрями, стилі, форми, “українська література та мистецтво були мобілізовані ідеєю соціального і національного визволення, і кожного, хто покидав ряди критичних реалістів, було осуджувано як дезертира з поля національних змагань за свободу і незалежність України” [3; с.141].
Проблема національного / міжнаціонального в літературі ґрунтовно досліджувалась у франкознавстві (роботи М.Возняка, А.Войтюка, І.Дорошенка, В.Поважної, Ф.Пустової, Г.Сидоренко, І.Стебуна та ін.). У контексті питання національної ідентичності літератури теоретичні розробки І.Франка актуальні і сьогодні. Відбувається своєрідна їх переоцінка з актуалізацією автохтонних чинників літературного розвою, хоча, на думку І.Денисюка, методологія міжцивілізаційних контактів все ще зазнає перегинів [2; с.285].
Праці І.Франка, написані у 90-х – 900-х рр. (“Задачі і метод історії літератури”, “Метод і задача історії літератури”, “Етнологія та історія літератури”, “Інтернаціоналізм і націоналізм в сучасних літературах”, “Теорія і розвій історії літератури”) свідчать про постійний інтерес вченого до проблеми методології дослідження українського літературного процесу, серед інших питань, і до з’ясування національних та міжнародних чинників літературної еволюції.
Процеси “універсалізації” у світовій літературі ХІХ, ХХ ст., зокрема поширення літературних напрямів, “спільність ідей та ідеалів у творчості однієї генерації у всьому світі”, “однаковість літературного смаку в певних суспільних верствах різних народностей” І.Франко вивчав у нерозривному зв’язку із зворотніми тенденціями, націоналізації, за його висловом. У кожній національній літературі, і українській у тому числі, чимраз виразніше виявлялися її національний характер, оригінальні прикмети, особливості народного гумору та пафосу, властивості її вислову, літературного стилю, поетичної техніки. Несумісні між собою, на перший погляд, процеси не тільки не заважали літературній еволюції, а у своїй взаємодії були її основним джерелом.
На думку дослідника, лише той письменник матиме визнання читачів, котрий скаже людству своє слово з приводу тих проблем, які хвилюють усіх цивілізованих людей (чуття, сумніви, страждання, симпатії та антипатії, що становлять суть душі сучасного освіченого чоловіка) у найбільш відповідній його національній вдачі формі. Тільки за таких умов він буде зрозумілий і цікавий і для своїх земляків, і для цілого світу. Як приклад вдалого поєднання національного та міжнаціонального теоретик наводив імена Т.Шевченка, Ч.Діккенса, Марка Твена. Психологізм новелістики кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Франко теж вважав гідним найвищих європейських критеріїв художньої творчості.
Національність, своєрідність та оригінальність гарантували письменству можливість глибоких внутрішніх змін: завдяки знайомству з літературами всього світу поети ХІХ ст. значно розширили основи поетичної творчості, позбулися вузьких рамок схоластичної естетики, котра у давні часи сковувала їхню фантазію, робила літературу всіх народів монотонною, одномасною (як приклад, І.Франко наводив псевдокласичну добу). З іншого боку, еволюція поезії вела за собою поглиблення обсервації, відповідно – творам були притаманні і яскравий місцевий та часовий колорит, глибше проникнення в особливості людських характерів, індивідуалізація типів, одночасно з вдосконаленням форми поетичної мови, стилю, ритміки не у напрямі псевдокласичної монотонності, гладкості, а у напрямі “експресивності, музикальності, різнорідності відповідно до різнородних вражень і характерів людських” [8; т.31; с.502].
Виявом духовної сили народу, за І.Франком, була його здатність поєднувати кращі вітчизняні традиції з досягненнями інших народів. Європейськість у трактуванні вченого – це орієнтир для українського письменства на кращі здобутки культури й одночасно визнання його місця та співпраці у творенні цієї культури.
Вчений вірив, що українське письменство займе належне йому місце в європейському літературному контексті і ширше – у світовій літературі. Саме з таких позицій він аналізував кожне помітне літературне явище, застосовуючи генетичний (історичний) та порівняльний методи дослідження.
Досліджуючи проблему розвитку творчої індивідуальності митця в інтерпретації І.Франка, Л.Скупейко звернув увагу на складну взаємодію соціокультурної приналежності письменника з формами вияву його індивідуальності, власними бажаннями, нахилами, симпатіями як необхідну умову його оригінальності (реалізації як митця) [7; с.107].
Франко значно глибше підійшов до цієї проблеми, відзначаючи суттєві розходження між культурним оточенням і “покликом серця” українського інтелігента, між українським віровизнанням, субстанційністю і російською чи австрійською системністю [4; с.87]. Для вченого вибір живої народної мови як літературної мав принципово важливе значення. Не випадково він проводив паралель до чеського культурного розвою, де, на відміну від українського, народна мова вже з XIV ст. утвердилася як літературна, а в українській літературі – на чотири століття пізніше (лише після “Енеїди” І.Котляревського).
Хоча знайдемо у Франка висловлювання про “мужиколюбство”, “хлопоманство” нового українського письменства [8; т.41; с. 46, 88, 118], це не завадило йому стверджувати, що тільки народницьким воно ніколи не було. Це було сказано з приводу думки С.Русової про розширення народницького напряму в літературі, що давав місце новому, різноріднішому змістові [8; т.35; с.92]. На думку І.Франка, такі загальники, як народницький напрям в літературі, невірні в своїй категоричності, бо навіть в “Енеїді” І.Котляревський змалював побут не простого селянства, а середнього українського панства та багатого козацтва кінця XVIII ст. Аргументами досліднику послужили твори “неселянської тематики” Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, І.Нечуя-Левицького, А.Свидницького, Панаса Мирного, О.Кониського, П.Куліша. За спостереженнями І.Денисюка, Франко вважав, що народництво в Україні не було поширене, а російські народники вороже ставились до української національної проблеми, отже, неправомірно кваліфікувати українську літературу хоч би на певному її етапі народницькою [2; с.287].
Література функціонувала в усній і письмовій формі, які у процесі її історичного розвитку наближались і взаємно збагачувались. Результатом взаємодії двох паралельних традицій словесності була її демократизація. Якщо книжна література давнього періоду орієнтувалась на обраних, освічених читачів, то новітнє письменство було розраховане не тільки на інтелігенцію чи селян, а на українську націю, тобто література стає загальнонаціональною. А національна література, за концепцією вченого, повинна бути результатом живої потреби нації і задовольняти цю потребу. Т.Шевченкові вдалося закласти основи справді загальнонародної літератури, підготувати своїми творами появу народного читача.
Репресивні заходи уряду царської Росії проти українського слова, нерівне становище і гостра конкуренція з російською чи польською метакультурами гальмували розвиток українського письменства, обмежуючи його функціонування, ставилась під сумнів сама доцільність його існування. Неоднорідність, різний рівень підготовки адресата художньої творчості (інтелігенція і селянство) творила основу для виникнення теорії літератури для “домашнього вжитку”. Франко доводив шкідливість песимістичної формули М.Костомарова, не прийняв подібних думок у М.Драгоманова. Про це свідчать такі праці Франка, як “Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова” (1906), “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.” (1910), “З остатніх десятиліть XIX віку” (1901), “Одвертий лист до галицької української молодежі” (1905), “Поза межами можливого” (1900), промова з нагоди 30-річчя діяльності М.Драгоманова.
Джерела теорії літератури для “домашнього вжитку” Франко шукав ще у 50-х рр. XIX ст., коли в Росії розгорнулася дискусія з приводу проблем кріпацтва. Поставала необхідність поширювати серед народу соціальні та національні ідеї, відчувалась потреба української публіцистичної та популярної літератури для народної освіти. Під впливом ідей слов’янофільства ваги набирало питання про права української мови у початковій школі як посередника для вивчення російської. Так з’явилась теорія неповноправних народностей, а у 60-70-х рр. XIX ст. – української літератури для “домашнього вжитку” М.Костомарова, теорія літератур московської, української, галицької як складників спільної російської літератури М.Драгоманова.
Б.Грінченко у “Листах з України Наддніпрянської” піддав гострій критиці погляди М.Драгоманова щодо перспектив розвитку української літератури і сфери її функціонування, відзначаючи їх спорідненість з концепцією М.Костомарова. І.Франко, визнаючи в “Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.” (1910) безперечні заслуги М.Костомарова в обороні українського слова, пояснював поміркований лібералізм його намаганням “відвернути підозріння про український сепаратизм” [8, т.41, с.283]. Значно гострішу оцінку теорії літератури для “домашнього вжитку” дали Б.Грінченко та М.Грушевський, на думку яких така позиція у трактуванні літературного розвитку та функціональних можливостей національного письменства загрожувала йому асиміляцією, крім того потьмарювалось національне самопізнання народу*.
У статті “З остатніх десятиліть XIX віку” (1901) Франко писав про те, що коли ідеї “общерусизму” на українськім ґрунті зазнали краху, М.Драгоманов перший став жертвою цих змін. Як уже зазначалось, чималою прогалиною в його поглядах Франко вважав нехтування ідеалом національної самостійності, неорганічне поєднання загально-європейських поступових ідей зі “спеціально-російським хлопофільством”, занадто вузьке розуміння нації як плебсу, недооцінку ролі інтелігенції, що наклало відбиток на його літературознавчу концепцію. Глибоко неморальним і неприродним назвав Франко у статті “Ювілей Івана Нечуя-Левицького” (1905) заклик М.Костомарова та М.Драгоманова до “плодження якихось гібридів [...], тобто інтелігентів, які б для широкого світу були росіянами, “руськими”, а для “домашнего обихода”, себто проти українського мужика – українцями” [8; т.35; с.371]. Саме в цей час І.Нечуй-Левицький писав повісті, призначені не для “українського мужика”, а для “всесословної” української нації, для української інтелігенції, в народження якої вірив, вірячи в живучість і суцільність своєї нації. Отож, знову наголос робиться на об’єднувальній функції літератури. У Франка читаємо: “Доля судила йому дожити до своєї публіки; вона, ота українська, не гібридна, або одужуюча вже від гібридизму, публіка святкуватиме його ювілей” [8; т.35; с.371].
Франко не прийняв також Кулішевої доктрини, що сформувалась у 80-х роках XIX ст. як своєрідна реакція на теорію літератури для “домашнього вжитку” М.Костомарова і “чотирьох літератур” М.Драгоманова, про високий стиль і староруську мову, яка нібито повинна була поєднати традиції старої і нової літератур. Сконструйована спеціально для перекладів “староруська мова”, за переконанням Франка, не була українською архаїчною мовою, а мала більше церковного і московського забарвлення, а головне – не могла задовольнити сучасних смаків, бо вийшла “неповертлива, дубово-схоластична, наївна і власне мало здібна до вірного передання оригіналу” [8; т.35; с.407].
Вищезгадані теорії вплинули на появу ще однієї – “безполітичної культури”, котра досягла найбільшого поширення у 80-х рр. XIX ст. [5; с.48]. Хоча Франко вважав нонсенсом поняття “неполітична культура”, проте, на відміну від радикально настроєного М.Драгоманова, у пізніх своїх працях об’єктивно оцінив “пору тихого сіяння і повільного росту нового українства” [8; т.41; с.491]. Як слушно зауважила О.Куца, солідаризуючись з М.Драгомановим у його боротьбі проти загальної апатії і зневіри в успіхах української справи, І.Франко вказав на недооцінку ним здатності культурної праці залучати чимраз більші маси людей до широкої політики. Літературна, просвітня і взагалі культурна праця, вважав учений, з часом могла забезпечити українцям певне політичне значення. Він наголошував на потребі враховувати історичні обставини, за яких виникла теорія “неполітичної культури” – “політично несвобідний ґрунт: з одного боку, самовладдя, з іншого, – політичне безправ’я” [6; с.290–294].
Підняття “несвідомих мас” до рівня “освічених одиниць” було не лише соціальним ідеалом теоретика, а й однією з граней його літературознавчої концепції, зокрема у трактуванні функцій письменства. І.Франко чітко бачив межу між народністю літератури як її сутнісною ознакою, ідеологічною домінантою XIX ст. і простонародністю. Вивчення народності літератури передбачає розгляд питань про те, якою повинна бути література (народний зміст, форма, вибір мови твору, стосунки оригінальної літератури з фольклором тощо), а також те, кому вона адресується, тобто передбачати орієнтацію на певного (народного) читача. Народність у трактуванні вченого не просто властивість літератури, а “річ конечна і природна” для її існування, причому стосувалась вона не так засобів вираження (національний колорит, психологія і т.д.), як змісту. Народність у концепції Франка категорія не тільки ідеологічна, а передусім – естетична, навіть моральна (зрештою, як у М.Грушевського, С.Єфремова та ін.). Орієнтація на масового читача (народного) передбачала, що література буде для нього зрозумілою. Така настанова зумовлювала вибір мови творів (не російської чи польської, а української літературної, що наближалась до живої розмовної), відбивалася на їхній проблематиці та тематиці.
Франко дослідив, як поступово у процесі літературної еволюції змінювався характер народності письменства. Народність “Енеїди” І.Котляревського (свідомий вибір мови твору, звернення до народних традицій і т.д.) чи Г.Квітки-Основ’яненка (етнографізм, національна мораль, побут) неспівмірна з народністю романтиків (фольклоризм, художнє освоєння національного минулого). Т.Шевченко наповнив цю категорію соціальним змістом. Реалісти (М.Старицький, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний) художньо освоювали народність через аналіз суспільних відносин. Вчений наголошував на доцільності функціонування того чи того типу народності. Адже кожен з періодів літературного розвою наповнював її конкретно-історичним змістом. Так, народність Котляревського в пізніші часи вичерпала себе (“котляревщина”). Романтична і Шевченкова традиції зазнавали змін, вимагали активної трансформації відповідно до вимог епохи. Нездатність до еволюції виявили епігони, які наслідували Т.Шевченка, але не тільки не вирвалися з кола його тем, мотивів, образів, проблем, а й не змогли втриматися у цьому колі. Франко наголошував на тісному зв’язку між “народністю як провідною ідеєю” епохи і художньою правдою твору. Письменник, який не виробив цільного світогляду чи дотримувався помилкових з кута зору “народного змісту” поглядів, не може стати митцем, оригінальним і самобутнім, реалізувати себе як творчу індивідуальність, навіть якщо він досконало володіє формальними засобами мистецтва. Л.Скупейко вбачає у зближенні народності з художньою правдою, а художньої правди з характером творчої індивідуальності – одну з основних закономірностей розвитку художньої свідомості в українській літературі XIX ст. [7; с.112].
У статті “Етнологія та історія літератури” (1894) Франко визнавав заслугу талановитих одиниць, які поєднують традиційну і писемну літературу, творячи справді народне письменство [8; т.29; с.282].
Шевченкознавчі праці І.Франка найкраще ілюструють його спробу віднайти джерела геніальності письменника, безсмертності його творів. “Чим вище розвинений, чим геніальніший поет, – твердить теоретик, тим ясніше в його творах з-поза шкаралущі случайних форм, часових і місцевих подробиць виступає загальнолюдський, безсмертний зміст чуття, змагань і ідеалів, спільних усім людям, що живуть в кождій душі, коли не повно, то хоч у зав’язку” [8; т.29; с.466]. Найкращим досягненням мистецтва дослідник вважав уміння у партикулярному, частковому, випадковому показувати загальне, вічне, безсмертне.
Уже стало хрестоматійним Франкове порівняння видатних письменників ХІХ ст. з деревом, коріння якого заглиблені у національний ґрунт, а крона поринає в інтернаціональну атмосферу ідейних, наукових, суспільних, естетичних і моральних інтересів усього людства. Саме такий синтез національного та загальнолюдського вдалося здійснити у своїй творчості, на думку Франка, Т.Шевченкові, Ч.Діккенсу, Марку Твену, К.Міксату, Л.Йововичу.
Таким чином, понадчасову функцію письменства становлять естетичні якості твору і його загальнолюдський зміст, поданий у національній формі.
У Франковому трактуванні національної ідентичності української літератури поєднались територіальний, мовний, “духовний” підходи, що дає підстави стверджувати системність мислення вченого, його глибоке проникнення у суть явищ, те, що, хоч теоретичні міркування вченого не були повністю реалізовані в його історико-літературних працях, проте вони не втратили своєї цінності та ваги дотепер.

Література
Гундорова Т. Франко – не Каменяр. – Мельбурн, 1996.
Денисюк І. Франкова концепція національної літератури // Другий міжнародний конгрес україністів. Доповіді і повідомлення. Літературознавство. – Львів, 1993.
Жулинський М. Традиція і проблема ідейно-естетичних пошуків в літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. //Записки НТШ. – Львів, 1992. – Т.ССХХIV.
Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період.– К., 1993.
Куца О.П. Іван Франко проти теорії літератури для “домашнього вжитку” //Іван Франко. Статті і матеріали. – 1992. – Вип.56.
Куца О. М.Драгоманов та І.Франко: до проблеми “неполітичної культури //Другий міжнародний конгрес україністів. Доповіді і повідомлення. Літературознавство. – Львів, 1993.
Скупейко Л.І. Іван Франко про творчу індивідуальність письменника. – К., 1986.
Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К., 1976–1986.
Шумило Н. Ідея національного літературного розвитку (фрагмент з перманентного обговорення) // Слово і час. – 2002. – № 3.
Шумило Н. Полеміка Івана Франка і “молодомузівців” //Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнародної наукової конференції. – Львів,1998.

* Наприклад, Ентоні Сміт Д. пов’язував національну ідентичність з модерною епохою, виділяючи п’ять рис національної ідентичності: історична територія, або рідний край; спільні міфи та історична пам’ять; спільна масова, громадська культура; єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів спільноти; спільна економіка з можливістю пересуватися у межах національної території.
* Франко називав М.Драгоманова видатним європейцем, визначаючи його безперечні заслуги у європеїзації української інтелігенції, зокрема галичан. Листи М.Драгоманова до редакції журналу “Друг” мали вирішальний вплив на І.Франка. Саме з Драгомановим він радився щодо написання історії української літератури.
* Про роздвоєння свідомості українців між українською “субстанційністю” (“серцем”, “віровизнанням”), і російською або австрійською “соціальною системністю”, між “ідеологією” та “культурою” див.: Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст. – С.85–90.
* Див. про це: Куца О.П. Іван Франко проти теорії літератури для “домашнього вжитку” //Іван Франко. Статті і матеріали. – 1992. – Вип.56. – С.39–48.

Категория: Рефераты | Тема: Портрет Івана Франка-літературознавця | Добавил: estasjuk
Просмотров: 266 | Загрузок: 33 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]