Дипломы, курсовые, рефераты в Киеве
Главная » Каталог бесплатных работ » Языковедение филология лингвистика » Курсовые

Вивчення байки Леоніда Глібова в початковій школі
[ Скачать с сервера (133.1Kb) ] - Язык работы: украинский22.03.2011, 22:34
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
Вивчення байки Леоніда Глібова в початковій школі


ПЛАН
І. Вступ.
Леонід Глібов та його твори у шкільному вивченні.
ІІ. Основна частина.
1. Байкарська творчість Леоніда Глібова.
2. Твори байкаря у дитячому читанні:
а) конкретність та виразність образів;
б) щирість і безпосередність, простота викладу;
в) народність і реалізм байок Л.Глібова;
г) пізнавальна і виховна їх цінність;
ґ) різноманітність тематики;
д) мова байок.
3. Особливості роботи над байкою:
а) дітям цікаво знати;
б) вузлик на пам’ять;
в) вимоги методики до вивчення байки;
г) методичні поради щодо порядку роботи над частинами байки;
ґ) етапи роботи при опрацюванні байки.
4. Робот над виразністю читання байки.
5. Аналіз байок, що вивчаються в початковій школі:
а) «Щука» (4-ий клас);
б) дітям цікаво знати;
в) «Вовк та Кіт» (3-ій клас);
г) «Вовк та Ягня» (4-ий клас);
ґ) «Коник-стрибунець» (2-ий клас);
д) «Лебідь, Щука і Рак» (3-ій клас).
6. Прийоми роботи на уроці, що сприяють кращому засвоєнню байки.
7. Урок позакласного читання за байками Леоніда Глібова у початковій школі (4-ий клас).
ІІІ. Висновок.
Виховне значення творів письменника для всебічного розвитку дитини.
IV. Література.
Леонід Глібов та його твори у шкільному вивченні.
Вивчення літературних творів (зокрема такого жанру як байка) у початкових класах передбачає вміння школярів елементарно аналізувати прочитане. Навчити цього дітей не так просто, вміння аналізувати треба виробляти систематично. Учням початкової школи важко вмотивовувати свою думку, робити висновки та узагальнення. Завдання вчителя – допомогти їм зрозуміти ідейну глибину твору, якомога повніше осягнути його естетичну цінність. Цю роботу треба починати вже на початковому етапі вивчення літератури, зокрема у процесі розгляду казок, байок, переказів, легенд.
Байки подібні до казок і сприймаються дітьми з цікавістю. У початковій школі в основному вивчаються байки Леоніда Глібова. Чимало його байко створені на класичні сюжети Езопа, Лафонтена і Федра. Але більшість оригінальні. Вони відображають колорит українського побуту, породжені суто українським способом життя і думання, мають дуже цікаву фабулу, алегорія прочитується легко, мораль стисла і влучна, подібна до українського прислів’я чи приказки. Часто байкар свідомо вживає у свої «мініатюрних повістях» народні прислів’я і приказки, які розкривають суть сказаного, надають образності, соковитості його творам.
У початковій школі байки Глібова вивчаються, починаючи з 2-го класу.
2 клас
1. Коник-стрибунець.
2. Чиж та Голуб.
3 клас
1. Вовк і Кіт.
2. Лебідь, Щука та Рак.
4 клас
1. Щука.
2. Зозуля й Півень.
3. Вовк і Ягня.
Недостатньо на сьогоднішній день матеріалу, який допоміг би вчителеві початкових класів не лише ознайомити з творчістю великого байкаря, але й поглиблювати це знайомство, навчати дітей аналізувати прочитане, розвивати вміння читати байку за ролями, розкривати алегорію і розпізнавати риси людського характеру, а відтак викорінювати в собі негативні і розвивати позитивні.
У старших класах продовжується вивчення творчості байкаря, тому у початкових класах слід познайомити не лише з Глібовим-байкарем, але й розкрити алегорію окремих образів у байках, що доступні дітям такого віку, визначити авторський задум.
Проведене мною дослідження є однією із спроб заглиьися у світ байки, розкрити особливості роботи у вивченні такого жанру, подати окремі зразки аналізу байко у початковій школі, розглянути фрагменти уроків, на яких можуть використовуватись запропоновані мною види роботи, що допоможуть активізувати розумову діяльність дітей і викликати цікавість до вивчення творчої спадщини Леоніда Глібова.
Вміло організована робота з текстом включає школяра в творчу працю, яка ґрунтується на прагненні вчителя розвивати емоційну сферу учня, поліпшувати й вдосконалювати культуру його почуття.
Таку вимогу диктує сама специфіка байки, в якій поєднується раціональне й чуттєве. Складний процес формування гармонійно розвиненого індивіда неможливий без удосконалення його емоційного сприймання.
Ще Аристотель заявляв: Якщо ми піклуємося лише про розумовий розвиток молодої людини, забуваючи про необхідність розвитку її почуттів, ми йдемо назад, а не вперед.
Байкарська творчість Леоніда Глібова

Найбільше віддав Л.Глібов письменницького таланту байкарській творчості й досяг у цьому жанрі великих успіхів. Його 107 байок увійшли значним надбанням в українську літературу. Він завершив розпочате попередниками утвердження байки на основі народності й реалізму.
Леонід Глібов у байкарській творчості користувався надбаннями своїх попередників у російській та українській літературі. Українська байка пройшла історичні етапи свого розвитку, де відбулося злиття двох традицій – фольклорної і літературної.
Використавши багатство народного гумору, сприйнявши літературні традиції попередників, Л.Глібов сміливо поєднав це з творчим новаторством, що й забезпечило його успіх як байкаря на новому етапі розвитку цього жанру. Алегорична основа байкарських сюжетів набуває у творчості Л.Глібова великої динамічності, художньої довершеності.
Леонід Глібов, виводячи байку за межі традиційної форми й сюжетної основи, користується то оповідною манерою, то вдається до новелістичної динамічності або баладної співучості й цим самим розширює можливості жанру. Часом його байка наближається до казки, у якій відбито моральні погляди, психічний склад народу.
Створюючи байки, Л.Глібов виступав воднораз у роді збирача перлин народної мудрості. Йому чужим було холодне змалювання щоденного побуту, він не визнає естетичної безпринципності представників «чистого мистецтва». Навпаки, своєю творчістю байкар виступає у ролі активного сприймача життєстверджуючої дійсності, пізнає людину як носія етичних понять, трудової моралі. Народність Л.Глібова продиктована самим життям.
Збагачуючи ідейний зміст і форму байки, Л.Глібов ставить її на службу завданням визвольної боротьби, спрямовує на піднесення класової свідомості пригнобленого народу. Життєстверджуюча сила народного гумору звучить у його кращих байках. У них відбито протест проти поневолювачів та піклування про кращу долю людини і всієї країни. Засобом глибоко змістовних іносказань, барвистої, живої мови Л.Глібов розкриває світосприймання, своєрідну індивідуальність простого народу, його характер, склад думок, уболівань, звичаїв.
Поряд з критикою негативних явищ у суспільному й особистому житті Леонід Глібов утверджує позитивне народне розуміння обов’язку, гідності, честі. За сюжетним мереживом байки часто відчувається присутність позитивного героя чи то у завуальованій іронії, чи у висновках, які прийнято називати «мораллю байки». Тому алегорія і мораль байко Глібова не тільки вагомі викриттям окремих явищ кріпосницької й капіталістичної дійсності, а й набувають широкого узагальнюючого змісту. В образах хижаків-визискувачів можна пізнати не тільки кріпосників та інших експлуататорів, а й чиновників різних рангів, які так само пригноблювали безправних трударів, принижували гідність людини, здійснювали політику самодержавства, обмежували культурний розвиток, викорінювали вияви вільнодумства, віру в краще майбутнє. У глибокому змісті алегорій криється сила критичного реалізму Л.Глібова та ідейна спрямованість його творів. Не про все байкар говорить до кінця, залишаючи читачам можливість самим зрозуміти зміст і напрям прихованого сміху, тенденцію вжитої ним «езопівської мови».
Отже, основними естетичними принципами Глібова-байкаря є народність, поняття якої виходить за межі форми і фольклорних джерел. Байки Л.Глібова глибокі за змістом, пройняті сучасною йому соціальною тенденційністю, що й визначає творчу своєрідність байкаря. Леонід Глібов поширював життєстверджуючі мотиви українського народного гумору, в якому бринять і ноти протесту проти поневолювачі, і вболівання за долю пригнобленої людини, й віра у перемогу добра над злом, правди над несправедливістю Усе це бачиться не тільки в безпосередньому змісті алегорій, а й у прихованому підтексті іносказань байко.
Час написання байок Л.Глібовим охоплює півстоліття, позначене багатьма подіями. Він почав писати у дореформені роки й продовжив творчість в період розвитку капіталізму. Отже, його байки хоч і не рівнозначні за змістом і формою, але були завжди злободенні.
Тому поділ творчості Л.Глібова на ранній період – 50-60-х років і на пізніший – 70-90-х років набуває далеко не формального значення. Байкар ішов у ношу з іншими тогочасним передовими письменниками, входячи своєю творчість у загальний літературний процес та примикаючи до діячів культури демократичного напряму.
Принципи критичного реалізму стають провідними ще в ранній творчості Л.Глібова.
Для Леоніда Глібова, як одного з оригінальних майстрів байки, мандрівний сюжет не був самодовліючим у його творчості. Він ішов не від готового сюжету, а, навпаки, намічав тему, підказану життям, і тоді лише добирав відповідну форму художнього її втілення. Це спонукало Л.Глібова не тільки до використання мандрівних сюжетів, а й до творення свої власних, творчою фантазією осмислених. Такий активний творчий процес зумовив наявність у його байках багатьох цілком оригінальних сюжетів. Однак у ранній творчості Л.Глібова дещо переважали сюжети мандрівні, часом запозичені в І.Крилова.
Вже ранні байки Леоніда Глібова відзначаються злободенністю. У них відображено стосунки кріпаків і кріпосників, банкрутство кріпосництва, хижацький егоїзм, породжений класовими стосунками, несправедливість суду, чиновницьке засилля тощо. Такі теми несли у собі ідеї засудження самодержавно-кріпосницького устрою, піднесення громадянської свідомості. В образах хижаків тваринного світу байкар розкриває деспотичні, самовладні характери реальних поневолювачів народу, висловлює гірку правду про дійсність, досягає широких узагальнень, надає типовості зображуваним картинам.
У байках Л.Глібова нового періоду творчості звучать ноти тяжкого смутку за долю поневоленого народу. Письменник правдиво відображає суперечності суспільства. Наповнюючи алегоричні образи реальним життєвим змістом, він сміливіше вдається до створення раніше невідомих у байках сюжетів, збагачує їх живими інтонаціями, вводить новелістичний, баладний, казковий лад розповіді.
Замість хижаків, що уособлювали представників кріпосницького устрою, тепер з’являються інші алегоричні персонажі; критичне вістря спрямовується на розкриття нових соціально-економічних відносин, засудження паразитизму, тупості, міщанської самозакоханості, чиновницької чванливості й самодурства.
Байкарська творчість Леоніда Глібова другого періоду йшла в руслі розвитку критичного реалізму. Багатий народний гумор, знання життя різних верств суспільства дали можливість письменникові в алегоричній формі надати злободенним темам гострого звучання. У його байках постають типові явища життя й побуту селян, міщан, панства, чиновництва, змальовуються картини трудових взаємин. Усе це байкар відтворює живою барвистою мовою, багатою прислів’ями, метафоричною образністю, влучними порівняннями, народними фразеологізмами.
Увівши байку в річище творчого методу критичного реалізму, Л.Глібов відкрив широкі можливості для своїх наступників – іти шляхом дальшого збагачення соціального змісту в цьому традиційному лірико-епічному жанрі.
Твори байкаря у дитячому читанні.

Твори Л.Глібова для дітей відзначаються високою художньою майстерністю й оригінальністю. За своїм змістом вони близькі до уявлень і інтересів дітей, доступні для їх розуміння. Оригінальна форма його творів – весела розмова з елементами гумору, жарту.
У дитяче читання ввійшло чимало байок Л.Глібова, хоч вони призначені не лише для дітей і іноді бувають складними для розуміння соціального змісту алегорій. У байках поета викриваються і засуджуються різні пороки експлуаторського класового суспільства: хижацтво, паразитизм і зневажливе ставлення до людей, жадоба до збагачення, фальш і лицемірство, підлабузництво та інше.
Правдивість у зображенні ситуацій, вміння користуватись діалогом, індивідуалізація мови персонажів – все це свідчить про високу художню майстерність творів, спрямованих на захист працюючих.
Діти з цікавістю читають байки Глібова – невеличкі за розміром, алегоричні, епічні твори, повчально-гумористичного змісту, у яких людське життя відтворюється або в образах тварин, рослин чи речей, або зведені до простих і умовних стосунків.
Байки поета доступні дітям різного віку. Найменших зацікавлюють життя і стосунки тварин… старші можуть досягнути і смисл алегорії.
Глібов надавав великого значення байці, як своєрідному засобу розкриття суспільних відносин. Свою літературну діяльність байкаря Глібов почав під впливом байкаря І.А.Крилова. У його байках відображено життя, побут і звичаї народу, звучить жива розмовна українська мова.
Байки ввібрали в себе народну мудрість, народне ставлення до певних явищ, конкретних вчинків. Тому й художні засоби байкар добирав у народній скарбниці. Окремі байки виростали з приказок, мораль і структуру яких визначала сама приказка.
У байках відображені стосунки кріпаків і кріпосників, хижацький егоїзм, несправедливість суду, чиновницьке зусилля.
У таких байках як «Вовк і Кіт», «Вовк та Ягня», «Вовк і Зозуля», «Вовк та Мишеня» автор засуджує несправедливість кріпосного ладу, зневажливе ставлення до трудового народу.
Продажність і нікчемність чиновницько-поміщицького суду Л.Глібов переконливо відтворив в одній із своїх кращих байок «Щука», «Мишача рада».
Значну частину байок Л.Глібов присвятив проблемам суспільної і особистої моралі. В них письменник висміює ряд побутових вад:
неуцтва, глупоту («Жук і Бджола», «Осел і Соловей», «Півень і перлина»);
брехливість і лицемірство («Диковина», «Лисиця-жалібниця», «Хмелина і Лопух»);
жадібність і заздрість («Старець», «Шпак», «Жаба і Віл», «Лисиця і виноград»);
лінощі, неробство («Зозуля і Горлиця);
підлабузництво («Цуцик», «Ґава і Лисиця»);
невдячність («Білочка», «Чабан і Комар»);
самовпевненість, зарозумілість, пиху («Будяк і Васильки», «Вередлива дівчинка», «Гуси», «Деревце»);
боягузтво («Миша і Пацюк»);
хвастовитість («Синиця», «Діток і Вітряки»);
пияцтво («Два куми»).
Байкар підкреслює, що подібні негативні риси властиві здебільшого представникам правлячих класів, розбещеним неробам з їх нікчемною лицемірністю.
Письменник майстерно користується діалогами, в яких яскраво розкриває характер зображувальних осіб.
Мова байок насичена побутово-фольклорними елементами, винятково гнучка, соковита. При всьому своєму інтонаційному багатстві вона цілком природня в устах персонажів, взятих з фольклору, характер яких визначається суто народними епітетами:
«Всесвітній Лис», «Бурлака-Вовк», «Сороки-Цокотухи».
Від казок байки відрізняються тим, що вони переважно віршовані.
Успішній роботі над байкою допоможуть притаманні цьому жанру картинність описів, влучність виразів, образні характеристики персонажів. У байці «Чиж та Голуб» Чижик зображений привабливо: «молоденький, такий співучий, проворненький». А хіба не виразно змальований пихатий Голуб, який дозволяє собі такі слова: «А що? Попавсь? От тобі й на! Вже, певно, голова дурна…» Діти позитивно реагують на влучну й емоційну лексику описуваних у байках епізодів. Завдання вчителя – донести їх до учнів і виразним читанням тексту, і зосередженням уваги на тих образних прийомах, які використовує байкар для змалювання своїх героїв.
У роботі над байкою методика рекомендує дотримуватися певних вимог.
Передусім виникає питання: коли і як розкривати учням особливості байки як жанру? Особливості ці відомі. Байка – твір художньої літератури. Це – алегорична розповідь повчального характеру. Персонажі байок – тварини, птахи, риби. Дійовими особами можуть бути люди і предмети. Байка складається з двох частин: зображення подій чи розповіді про них і повчання (мораль).
У початковій школі немає можливості називати учням усі риси байки, але без пояснення окремих з них обійтись не можна. Так, у вступній бесіді, як уже вказувалося, вчитель назве одну з характерних рис байок – їх переважно віршований характер. Говорити ж в ознайомчій бесіді про алегоричність байки не варто. Немає потреби взагалі вживати цей термін. Повести розмову про цю істотну рису байки доцільно по завершенні аналізу описаних у ній подій.
Так, після закінчення розбору і зачитаного повчання з байки «Чиж та Голуб» (2-ий клас) діалог між учителем і учнями можна уявити таким:
- Щойно ми прочитали повчання. Кого з дійових осіб байки воно стосується?
- Голуба.
- Подумайте: ці слова автор спрямовує тільки Голубові?
- Ні.
- А кому ще? (Учні відповідають). Правильно. Усім людям. У тому числі й нам з вами. Хіба у нас не буває таке, що ми чужій невдачі не співчуваємо, а сміємося?
- Буває.
- Чим же цінна байка?
Узагальнюючи відповіді учнів, педагог формулює думку про те, що байка – це художній твір, який, малюючи життя звірів, риб і птахів, засуджує вчинки, що трапляються у людей. У початкових класах зайву інформувати дітей про те, що в байках можуть діяти також люди і речі. Це їм стане відомим з байки Л.Глібова «Вовк і Кіт», що вивчається в 4-му класі.
Як і в роботі над казкою, при вивченні байки методика не радить наголошувати на тому, що описувані в ній події умовні, оскільки діють звірі. Навпаки, описане в байці слід розглядати як реальне життя тварин, птахів, риб. Треба піддавати аналізу вчинки персонажів байки, особливості їх поведінки, ставлення одне до одного. Умовність же зображуваного стає зрозумілою, коли учні прочитають мораль. Тут вони переконуються у тому, що застереження автора байки поширюється на людей. Не випадково Л.Глібов писав: «Моя байка, добрі люди, у пригоді, може, буде».
Існують методичні поради щодо порядку роботи над частинами байки, а саме: зображенням подій і повчанням (мораллю). Є два погляди на те, чи треба читати байку всю, чи спочатку слід ознайомитися з викладом подій, а вже на завершення аналізу прочитати мораль. Один з них пропонує незалежно від розташування повчання у творі не читати його ні під час ознайомлення з текстом, ні під час розбору змісту подій. Мораль читається на завершення розмови про події і після характеристики персонажів. Інша думка зводиться до того, що треба читати увесь текст, адже без моралі важко збагнути його зміст. Слушність останнього твердження безперечна. Справді, прочитавши мораль, можна прослідкувати, як вона розкривається, на прикладі яких образів це робиться, на якому словесному матеріалі. Тому є всі підстави рекомендувати другий підхід до вивчення байки. Цей підхід тим більш логічний, оскільки в читанках представлені байки, у яких мораль вставлена в сюжет байки.
Етапи роботи над читанням байки майже повністю збігаються з вивченням оповідань і казок. Безпосереднє знайомство з втор ром можна почати з розгляду малюнка, який ілюструє хід подій, описаних у творі. Проте бажано зважати на якість ілюстрацій до байок. Не слід, наприклад, брати невиразний малюнок до байки «Чиж і Голуб», представлений у діючій читанці. Зате можна скористатися чи танковим зображенням Лебедя, Щуки і Рака. Він допоможе уяснити причини невдалих дій героїв. Кожен з них робить те, що йому властиво: Лебідь рине в небо, Щука – у воду, а Рак, як йому належить, тягне назад. Саме це, як дізнаються діти з байки, стоїть на перешкоді сумісних дій. Вдалою є ілюстрація байки «Вовк і Кіт».
Для першого ознайомлення з текстом припустимо запропонувати дітям мовчазне читання з виконанням певного завдання: поділити текст на дві частини (байка «Чиж та Голуб») або виділити місце в тексті, де автор малює, як діють персонажі твору (байка «Лебідь, Щука і Рак»).
Мовчазне читання не виключає необхідності голосного причитування тексту байки. Це робить вчитель. Виразним читанням байки він створює цілісне уявлення про змальовані події і героїв, що беруть у них участь.
Наступні етапи, як і при опрацюванні оповідань і казок, такі:
а) вибіркове читання (якими словами байкар говорить про те, що хотіли зробити Лебідь, Щука і Рак? Прочитайте слова, що передають занепокоєння. Знайдіть частину, у якій йдеться про те, чому у них нічого не вийшло);
б) відповіді на запитання («Як ви розумієте слова «Катма ходу»? «Чому Лебідь, Щука і Рак не можуть зрушити воза?» «У яких випадках ми говоримо «та тільки хура й досі там?»);
в) встановлення головної думки твору («Чому Лебідь, Щука і Рак не змогли зрушити воза?» Прочитайте останні два рядки і подумайте: чи можемо ми сказати, хто з них винен? Чи трапляється таке серед людей? Яка ж мораль?).
У висновку вчитель загострює увагу дітей на тому, що саме засуджується в байці (безладдя) і до чого закликає байкар (до дружби, товаришування).
Тексти байок «Чиж та Голуб», «Вовк і Кіт» дають змогу застосувати читання в особах. Обидві байки дозволяють працювати над виразністю читання. Оскільки програма рекомендує заучувати напам’ять байки Л.Глібова, можна присвятити деякий час уроку вивченню байки напам’ять.
Рекомендуються різні варіанти заучування напам’ять і байки, і вірша. Один з них – кількаразове причитування кожної з частин (Строфи чи куплета). Коли засвоєна перша частина, пропонується подібне зробити з іншими частинами. А на завершення демонструється знання всього тексту напам’ять. Другий варіант заучування полягає в тому, що після запам’ятання однієї з частин перехід до нової іде після повторення попередньої, далі – і всіх попередніх. У результаті – учні не забувають того, що стало надбанням їх пам’яті.
Особливості роботи над байкою

Жанр байки у читанках 2-4 класів представлений кількома зразками. Уперше з цим жанром діти знайомляться в 2 класі. Наймолодші школярі байок не читають. Цьому є пояснення: байці властива алегоричність (мистецький прийом втілення абстрактного поняття в художньому образі; наприклад, безладдя в зображенні дій Лебедя, Щуки і Рака, що представлене в байці Л.Глібова «Лебідь, Щука і Рак»). Дітям наймолодшого шкільного віку властиве конкретне мислення.
Тому при опрацюванні байок у вчителя можуть виникнути складності. Їх подоланню сприятиме, по-перше, використання на уроках привабливих для дітей сторін байки як літературного жанру і, по-друге, усвідомлення вимог до вивчення байок у початковій школі.
Як і казка, байка захоплює мальовничим зображенням дійових осіб, зокрема тварин, птахів, риб. У дітей особливе ставлення до них: вони їх люблять у житті, а тому з цікавістю слухають розповіді про них. Цією закоханістю у птахів, звіряток учитель повинен скористатися: перед роботою над байкою розповісти про якусь звірючку, згадати, які повадки птахів і тварин відомі дітям. Мета таких бесід – відповідно настроїти дітей на слухання тексту з участю звірят, пташок, риб. Інтерес до теми може підвищуватися повідомленням про те, що, крім казок про звірів і птахів, існують й інші твори, у яких діють звірі й птиці. Це – байки (від слова «бояти», що означає «розповідати»).

Дітям цікаво знати
Байка – невеликий, переважно віршований розповідний алегорично-сатиричний твір з повчальним змістом, у якому вади людей і негативні явища суспільного життя розкриваються через образи тварин, птахів, риб, комах, рослин і речей.
Байка має мораль - повчальний висновок, якиим вона або розпочинається, або закінчується.
Фабула – це подія, яку автор поклав в основу байки. Є ще алегорія. У байці вона багатозначна. Глибоке розкриття алегорії сприяє розвитку логічного мислення дитини, формуванню її інтелекту, високої моральності.
Історія розвитку байки як літературного жанру сягає тисячоліть.
Чому алегоричну мову називають ще езоповою? Хто такий Езоп?
Езоп напівлегендарний давньогрецький раб, що жив VI-V ст. до нової ери, батько жанру байки. Його байки були прозові й дуже дотепні. Скільки років минуло відтоді, а вони живуть. Езопові сюжети знають у всьому світі. Фабули його творів перероблялися талановитими байкарями інших народів: Федром, латинською мовою (І ст. нової ери); Ж. де Лафонтеном, французькою мовою (XVII ст.); Г.Лессінгом, німецькою мовою (XVIII ст.); І.Криловим, російською мовою (ХІХ ст.).

Вузлик на пам’ять
Колись в Україні ХVI-XVIII ст. писання байок на запозичений сюжет було в школах традицією, як і писання вірша на задану тему. Ця традиція прийшла з уроків піїтики – одного з основних предметів у наших давніх навчальних закладах.
До нас д ійшли безліч віршів різних авторів на ту саму тему. Особливо любили переспівувати в давній українській літературі тему про марнотність багатства, смертність владик, царів – як звичайнісіньких людей!
Байка в Україні стала популярною із XVII ст., а утвердилася як жанр у творчості мудреця-філософа XVIII ст. Григорія Сковороди. Була вона в його збірці «Байки харківські» ще прозовою, але такою мудро-повчальною, що мораль інколи перевищувала фабулу в кілька разів.
Послідовники Сковороди П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський і Є.Гребінка розвинули цей жанр далі. Класиком же української байки судилося стати Леонідові Глібову.
Глібов орієнтується на розмовно-побутову мову українського села, книжкових зворотів, іншомовних слів.
Для підсилення гумористичної характеристики образу Глібов використовує «згрубілі слова «мишей до біса назбігалось», «як здумаю – печінки тліють», «нехай їй хрін».
Порівняння, що зустрічаються в байці, надзвичайно життєві: «хвостом вертить, як у болоті ополоник», «шинкарка язиком, як на цимбалах грає».
Смислове багатство, дотепність народної мови знаходить свій вияв у влучних приказках, прислів’ях, що посідають у байках особливе місце. Приказки і прислів’я підсилюють український національний колорит байки Л.Глібова. І як засіб мовного гумору, зливається з гумором зображувального образу. Вони, як правило, черпались із скарбниці народної творчості, побутових висловів:
«раденький, що дурненький, «хоч довгий ніс має, та розум коротенький», «два хитрих мудрого не переважать», «хлібець їж, а правду ріж», «і Щуку кинули у річку», «так-то так, та тільки з хати як», «рука, як кажуть, руку миє», «є каяття, та вороття немає», «ото на себе не надійся, чужому лихові не смійся», «на, небоже, те, що мені не гоже», «та тільки хура й досі там», «що, братику, посіяв, те й пожни», «як не впіймав, то й не кажи, що злодій», «ніколи не хвались, поки гаразд не зробиш діла», «на світі вже давно ведеться, що нижчий перед вищим гнеться, а більший меншого тусає та ще й б’є – затим, що сила є…».
У байкарській творчості Л.Глібову притаманний нахил до елегійного ладу поетичної мови та ліричної задушевності у зображенні картин природи, відтворенні настроїв при характеристиці окремих явищ дійсності.
Отже, байки мають велике виховне значення. Вони сприяють вихованню у дітей позитивних рис характеру. Знайомлять дітей з побутом і звичаями українського народу. Глибше знайомлять з усною народною творчістю.
Глібов виявив себе майстром художнього слова. Він з натхненням прищеплював дітям любов до всього прекрасного, до того, що приносить людині радість і щастя. Його байки сприяють збагаченню знань дитини, а й навчають її любити життя, спостерігати за явищами природи і навколишньою дійсністю. Вони також є свідченням дальшого розвитку української літературної мови. Байки реалістичні, близькі до життя, вчать любити народ, народну мудрість і творчість, барвисту і мелодійну народну мову.
Робота над виразністю читання байки.

«Байка, - писав не без лукавства Бомарше у передмові до «Одруження Фігаро», - це легка комедія, а всяка комедія – ніщо інше, як довга байка: різниця між ними полягає в тому, що в байці звірі розумні, а нашій комедії люди бувають часто тваринами і, що найгірше, тваринами злими».
Як і всякий розповідний твір, байка має сюжет. Він часто буває драматично напруженим і складається з традиційно усталених компонентів: експозиції, зав’язки, розгортання події, кульмінації та розв’язки. Якийсь із цих компонентів може бути й відсутній, але така загальна схема для класичної байки здебільшого залишається обов’язковою.
Вміння вірно розчленувати байку на її складові частини забезпечує композиційну чіткість її виконання.
Олександр Потебня пояснював живучість байки тим, що вона постійно знаходить усе нові й нові застосування. Отже, написана століття або й тисячоліття тому, вона може викликати асоціації з живим оточенням, у якому знаходяться виконавець та його слухачі.
Особливу увагу приділяють дослідники баєчного жанру образові автора-оповідача, байкаря. Більшість із них підкреслювали, що байкарі не хизувалися власною персоною і не схильні були потішати своїми дотепами; вони невдавано і щиро намагалися змалювати подію настільки яскраво, немовби самі були при тому.
У зв’язку з цим розглядається манера виконання байки.
Байка виконується в оповідній манері. Виконавець байки безпосередньо звертається до слухачів, але вже не від імені автора, а від свого власного. Виконавець не може ставити перед собою завдання «зіграти» роль простакуватого байкаря взагалі або конкретного автора байки, про характер якого читець може скласти уяву з критичної літератури.
Виконавець байки впадатиме в банальність, коли силкуватиметься перевтілитись в образи-персонажі й зіграти їх перед слухачем. Виконавець і тут залишається оповідачем, який немовби спостерігає поведінку персонажів збоку. Однак, як уже згадувалося, виконавець – не байдужий спостерігач, він увесь час оцінює те, про що розповідає; і це знаходить вияв у його інтонації. Усе це разом з тим не позбавляє виконавця від елементів імітації тону чи копіювання міміки і жестів уявного персонажа. І саме в такій мірі, в якій цього вимагає стримана побутова імітація, реалізується вимога дотримуватися «звукових масок».
Ритміка байки також вимагає пильної уваги. І треба запам’ятати, що у тих випадках, де наголос у слові, визначений розміром вірша, не збігається з граматичним, граматика має поступитися перед ритмікою художнього твору.
Рима в байці буває дуже виразною, і її також треба зберігати, а не замазувати під виглядом прагнення до простоти, бо в цьому разі простота вироджується у спрощенство.
Готуючись до виразного читання тексту в класі, вчитель розбиває його на частини, періоди, визначає характер інтонації кожної із цих частин, обмірковує, які питання він запропонує дітям під час бесіди – усе це має допомогти дітям з’ясувати як ідейну спрямованість твору, так і характер звучання кожної складової частини його.
Розглянемо, наприклад, роботу над виразністю читання байки «Щука».
Перед читанням пояснюємо учням окремі незрозумілі слова.
Розглянемо кожну із складових частин байки.
На Щуку хтось бомагу в суд подав,
Що буцім би вона такеє виробляла,
Що у ставу ніхто життя не мав:
Того заїла в смерть, другого обідрала.
Слово бо магу вводить в атмосферу іронії: на неї не зважатимуть. Іронічний наліт можна залишити на другому рядку, де підвищенням тону виділяється одне із двох останніх слів. Якщо виділяється перше із них, то друге у вимові зливається з ним:
… такеє виробляла
Строфа закінчується крапкою, але тут краще надати останньому її слову незакінченої інтонації («другого обідрала…»). Тоді інтонація скаже, що злочинів було більше, аніж ті два, про які згадано в тексті.

Піймали Щуку молодці
Та в каплиці
Гуртом до суду притаскали,
Хоча й мокренькі стали.

Тут учителеві треба бути готовим до того, що учні часто обривають фразу на слові каплиці. Можна запропонувати дітям у такому разі поставити біля цього слова для пам’яті знак загину. Слово мокренькі може звучати з відтінком легкої іронії.
На той раз суддями були:
Якіїсь два Осли,
Одна нікчемна Шкапа
Та два стареньких Цапа, -
Усе народ, як бачите, такий
Добрячий та плохий.
Займенник той підкреслює сама ритміка твору, і з точки зору логіки читання виділення цього слова закономірне. І тому нічого (як часом роблять деякі вчителі, намагаючись «підправити автора») наполягати на перенесенні логічного наголосу на слово раз. Дієслово були вимовляється з такою логічною інтонацією, як об’єднуюче слово перед переліком. Перелік – оформити в тоні безнадійної іронії (мовляв: хіба то суд?). Після слова такий значна пауза. Щоб краще інтонувати це слово, уявіть, що після нього йде: «ну, як би вам сказати…». Слова добрячий та плохий вимовляються так, як вимовляють: «таке щось воно плюгаве, миршаве» (з більш чи менш помітним відтінком огиди).
За стряпчого, як завсіди годиться,
Була приставлена Лисиця…
Іронія, з якою ці рядки вимовляються, покликана викрити хитрість у сумлінні з пихою. Досить уявити собі хитру й чванькувату персону і пригадати, яке враження вона справляє, щоб відчути звучання цитованих рядків.
А чутка у гаю була така,
Що ніби Щука та частенько,
Як тільки зробиться темненько,
Лисиці й шле то щупачка,
То сотеньку карасиків живеньких
Або линів гарненьких…
Тут іронія набуває інших відтінків: від слова частенько і наступних повіває обережною вкрадливістю. Інтонація має викликати в уяві слухача, а отже, попереду у самого читця, живу картину того, як скрадалася «Щука» зі своїми подарунками, боячись поголосу. Перелікові у кінці строфи можна надати відтінку інтонаційної незавершеності, що створюватиме ілюзію продовження (мовляв, і так далі, і тому подібне), хоча в даному разі це і не обов’язково.
Чи справді так було, чи, може хто збрехав
(Хто ворогів не мав!), -
А все таки катюзі,
Як кажуть, буде по заслузі.
Інтонація першого рядка у цій строфі має красномовно говорити, що оповідач хитрує: висловлюючи сумнів словами, він показує тоном, що сам він не сумнівається в тому, що чутка була правдивою. В інтонуванні останніх двох рядків повинно відчуватися: «овва! Як б и не так! Як рак свисне!»
Зійшлися судді, стали розбирать:
Коли і як воно, і що їй присудити?
Як не мудруй, а правди нігде діти.
Кінців не можна поховать…
У перших двох рядках іронія автора загострена проти удаваної поважності та серйозності. У третьому і четвертому – проти підлих хитрувань, які на цей раз виявляються марними.
Недовго думали – рішили
І Щуку на вербі повісити звеліли
Тут викривається оманливе торжество справедливості, як і в наступних рядках. Другий рядок має відтінок удаваної загрози, так само як і слова Лисиці:
- Дозвольте і мені, панове, річ держать! -
Тут обізвалася Лисиця. –
Розбійницю таку не так судить годиться:
Щоб більше жаху їй завдать
І щоб усяк боявся так робити –
У річці вражу Щуку утопити!
У звертанні Лисиці до суддів можуть переважати і улесливість, і розв’язність, і напускна загрозливість (удавно прокурорський тон, розрахований на довірливих дурнів, у той час як слова-звертання адресуються суддям). Підвищення тону нагнітається у словах жаху і усяк, а слова завдать і робити підкреслюються силовим притиском. Може бути й інший варіант, особливо для рядка:
І щоб усяк боявся так робити…
Отже, перелом інтонації можна здійснити або на слові усяк, або на слові робити. Остання фраза Лисиці звучить удавано-грізно, роблено-патетично, тріумфуюче:
У річці вражу Щуку утопити!
Можна й підняти регістровий рівень на слові Щуку, супроводжуючи його вимову грізно-патетичним жестом: вказівний палець догори, а на слові утопити – вказівний палець донизу.
- Розумна річ! – всі зачали гукать…
Вираз обличчя оповідача під час вимови перших двох слів цієї фрази може бути хитруватим, удавано глибокодумним чи бундючним. Під час вимови слів автора можна залишити мімічну маску такою ж, а можна і змінити її, що приведе до зміни в тоні. Звичайно, краще, коли слова суддів вимовляти з напускною суворістю, а слова автора, - немовби хитрувато поглядаючи збоку на цю комедію.
Послухали Лисичку
І Щуку кинули - у річку.
Ці слова можуть супроводжуватись сумним похитуванням голови.
Використовуючи грамзапис як

Категория: Курсовые | Тема: Вивчення байки Леоніда Глібова в початковій школі | Добавил: estasjuk
Просмотров: 4056 | Загрузок: 213 | Рейтинг: 3.3/3
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]